Розділ 32. Сталевий шторм

    Він не йшов — він прорубував свій шлях крізь саму плоть Мертвого Міста.

   Рейвен давно втратив лік часу, заставам та ворогам, що вставали на його дорозі. Усе його єство, викуване з п'ятдесяти років війни, статутів та залізної дисципліни, розпалося в ту саму мить, коли в Глибокій Ущелині згасло золоте сяйво Олівії. Стародавні обітниці Збирачів, обов'язок перед згаслим богом, священна місія з відновлення Серця Елькріша — усе це раптово здалося йому далекою, позбавленою сенсу бутафорією.

   Залишений у руці дерев'яний амулет із висушеним чебрецем, схований під кірасою біля самого серця, пекло його шкіру дужче, ніж фіолетова отрута найманців. Він усвідомив це так чітко й безжально, що аж зуби звело від люті: якщо Нове Сонце згасне назавжди, йому не потрібен цей світ. Не потрібна квітуча Цитадель, не потрібні зелені Вишневі Сади. Якщо Олівії немає поруч, нехай ця проклята вічна ніч поглине абсолютно все. Вона була його місією. Вона була його сонцем.

   — Геть... з дороги... — прохрипів він у темряву тунелю, і його голос більше не нагадував людську мову. Це було низьке, звірине ричання.

    Перед ним виросла Нижня Брама — остання оборонна лінія перед підступами до Цитаделі Тіней. Окутаний темним залізом бастіон охороняв елітний гарнізон Вартових Безодні. Півсотні важкоозброєних солдатів Тіньового Лорда стояли стіною, виставивши вперед гігантські ростові щити та довгі списи, наконечники яких світилися отруйним фіолетовим полум’ям. Попереду них на залізному коні сидів Центуріон — триметровий монстр у шипованій броні.

    — Останній Збирач! — прогримів Центуріон, піднімаючи масивну булаву. — Ти запізнився! Посудина вже на вівтарі, її кров належить нашому Господарю! Склади зброю, і твоя смерть буде...
Він не встиг договорити.

    Рейвен не став гальмувати, не став оцінювати тактичну позицію. Зірвавшись на божевільний, важкий біг, від якого залізна кіраса брязкала, як набат, він врізався в перший ряд ворогів з усім залишком своєї люті.

    Дворучний срібний клинок Збирача описав сліпучу, смертоносну дугу. Удар був настільки страшної сили, що перший ростовий щит разом із рукою вартового, який його тримав, розлетівся на дрібні тріски. Рейвен не оберігав свої сили, не фехтував — він просто знищував простір перед собою. Срібна сталь із хрускотом входила в міфрил, ламала ребра, розсікала шоломи навпіл.
Центуріон спробував опустити свою булаву на голову воїна, але Рейвен навіть не спробував ухилитися. Важкий шипований кулястий набалдашник із силою врізався в його ліве, раніше поранене плече. Обладунок тріснув, метал впився в плоть, але Збирач навіть не здригнувся. Біль став його паливом. Перехопивши меч однією правою рукою, він круговим нещадним рухом знизу вгору буквально переполовинив залізного коня разом із вершником. На землю ринула густа, смоляниста чорна кров.

   — Ще! — закричав Рейвен, розвертаючись до решти гарнізону.

    Його обличчя, залите чужою чорною кров'ю і власним потом, виглядало божевільним. Сірі очі світилися диким, потойбічним вогнем. Вартові Безодні, які ніколи не знали страху і спокійно винищували цілі селища Прикордоння, раптово почали задкувати. Перед ними був не просто лицар згаслого ордену. На них ішов сам Рок, закований у понівечену сталь.

    Битва перетворилася на летальну бойню. Рейвен діяв як залізничний таран. Він ловив леза ворожих списів голими руками, виривав їх разом із м’ясом і штовхав ворогів на власну зброю. Його меч свистів без зупину, залишаючи в напівтемряві тунелю криваві просіки. Один із вартових спробував підійти ззаду й встромити кинжал у щілину під шоломом, але Рейвен, навіть не повертаючись, перехопив його за горло своєю важкою залізною рукавицею і з такою силою вбив об базальтову стіну, що череп монстра розлетівся, наче стиглий кавун.

   Кожен його удар супроводжувався спогадом. 

    Ось вона сидить біля вогню й обережно дме на гарячу ложку з супом.Удар — і ще два тіла падають без голови. Ось вона перелякано ховає руку під його плащем на Примарному ринку.* Удар — і важкий палаш найманця розлітається на шматки. Ось вона плаче крізь біль, але не відпускає його обпечене отрутою плече, випалюючи морок із його жил.

— Я. Поверну. Її. — випльовував він із кожним подихом, вибиваючи чергову браму підборами своїх важких залізних чобіт.

    Він проривався далі, залишаючи за собою завалений понівеченими трупами коридор Нижньої Брами. Стіни тунелю навколо були розписані фіолетовими іскрами згасаючої темної магії вартових. Жоден із них не зміг затримати його більше, ніж на кілька секунд. Рейвен не думав про те, що буде, коли він дійде до самого Тіньового Лорда, чи вистачить у нього сил протистояти богу темряви без світла Елькріша.

     Його це не обходило. Його світ тепер обмежувався лише однією маленькою дівчиною-травницею, яка колись змінила його крижану вічність на людське тепло.

    Нарешті, останній захисник гарнізону впав, стікаючи чорнилом на сходах, що вели до Верхньої Цитаделі. Рейвен зупинився на мить, важко спираючись на свій меч, з кінчика якого безперервно капала чорна рідина. Його обладунки були понівечені, кіраса покрита глибокими вм'ятинами, ліве плече пекло вогнем від роздробленої кістки, але він не відчував слабкості.

    Він повільно засунув руку під обладунок, торкаючись дерев'яного кільця з чебрецем. Амулет усе ще зберігав той ледь помітний, фантомний аромат лісу.

   — Тримайся, Нове Сонце, — прошепотів воїн крізь спалені від сухого повітря губи. — Твоє залізо вже близько. І воно випалить усю цю цитадель до останнього каменю, якщо вони хоч на волосину зменшать твій блиск.

     Він міцніше перехопив руків'я свого вірного клинка, підняв голову і впевнено ступив на сходи, що вели в саме лігво ворога. Навколо нього піднімалися сутінки Цитаделі Тіней, але для Рейвена шлях був освітлений її залишеним світлом, і цей орієнтир ніяка темрява в світі не могла у нього відібрати.