Частина 4: Полон та пробудження Сонця. Розділ 31. По той бік світла

     Сутінки Цитаделі Тіней не мали нічого спільного з природною ніччю. Це була жива, густа й холодна матерія, яка проникала під шкіру, заміщуючи кров крижаною тугою. Олівія опритомніла від відчуття, що її легені забиті попелом. Вона спробувала вдихнути, але груди сковав важкий залізний обруч.

Дівчина лежала на підлозі з чорного базальту, грані якого були відшліфовані до дзеркального блиску. Навколо неї височіли велетенські колони, що губилися десь у горішній темряві, наче стовбури скам'янілого пралісу. Але найстрашнішим було не це. Олівія спробувала підняти руку, і печеру прорізав важкий, глухий брязкіт.

Її зап'ястя, щиколотки та шия були закуті в масивні кайдани з темного срібла. Ланцюги від них тяглися до чотирьох монолітних стовпів, надійно фіксуючи її тіло в центрі ритуального кола. Щоразу, коли вона намагалася поворухнутися, метал жадібно впивався в шкіру, і золоті лінії її рун, що ледь помітно тліли під епідермісом, спалахували болісним, придушеним бурштином. Темне срібло пило її магію, наче спрагла потвора, залишаючи в тілі лише тупий, знесилюючий біль.

— Не звивайся так, посудино. Це лише прискорить твій кінець, — пролунав із темряви голос, позбавлений людських інтонацій.

З-за тіні найближчої колони повільно виступив Малахій. Перший Мисливець зняв свою кістяну маску, і Олівія мимоволі здригнулася: його обличчя було майже прозорим, позбавленим брів та вій, а крізь тонку сіру шкіру проглядали пульсуючі фіолетові жили. Його очі, великі й абсолютно чорні, без білків, дивилися на неї не з люттю, а з якоюсь глибокою, науковою цікавістю.

Він підійшов ближче, тримаючи в руках довгий обвуглений стілус. Ззаду нього, на межі світла й тіні, висіла гігантська срібна сфера трьох об'єднаних осколків Серця Бога, які вони забрали в неї під час обвалу. Кристал був закований у клітку з темних рун, тому його світло пробивалося назовні лише тонкими, хворобливими променями.

— Ви вважаєте нас монстрами, чи не так? — тихо запитав Малахій, зупиняючись за крок від ритуального кола. Його залізні кігті на рукавицях тихо заскреготали один об одного. — Дівчинка з глухого села, яку виховала стара травниця на казках про лагідне Сонце Елькріша. Ти думаєш, що твій залізний Збирач захищає праве діло. Що світло — це абсолютне благо.

— Ви випалили мій дім, — Олівія спробувала підвестися, але ланцюг на шиї різко смикнув її назад, змушуючи закашлятися. Вона виплюнула чорну слину і подивилася на нього своїми згаслими, зараз просто карими очима. — Ви вбиваєте все, чого торкаєтеся. Рейвен бачив, як ваш Лорд знищив Орден. Ви — смерть.

Малахій видав дивний звук, схожий на хрипкий сміх. Він обійшов коло навколо неї, залишаючи в повітрі шлейф запаху сухої омели та озону.

— Ми — життя, Олівіє. Тільки інше. Життя, яке навчилося квітнути в прохолоді й тиші, коли ваше безжальне сонце нарешті згасло п'ятдесят років тому, — він вказав стілусом кудись нагору, в бік виходу з Цитаделі. — Подивися на цей світ тверезо, без релігійного фанатизму твого лицаря. За останні пів століття Прикордоння та Верхнє Королівство пристосувалися. З'явилися нові екосистеми. Тіньові Бродяги, водяні мари, нічні птахи, що ловлять фіолетову плісняву, тисячі видів рослин, які гинуть від найменшого ультрафіолету... Ми створили гармонію. Крихку, нічну, тиху гармонію.

Він нагнувся нижче, і його чорні очі опинилися на одному рівні з її обличчям.

— А тепер з'являєшся ти. Посудина, в якій концентрується первісний, агресивний вогонь. Ти думаєш, що коли ти розпалиш Нове Сонце, світ знову стане прекрасним? Ти сліпа. Твоє світло не вилікує цей світ — воно його випалить. Воно знищить усе, що народилося в темряві. Мільйони істот, які не знають іншого дому, просто розсиплються на попіл від твого лагідного бурштину. Ти для нас — не спасителька. Ти — ходячий Апокаліпсис, природна катастрофа, яка принесе геноцид усьому живому ночі.

Слова Малахія вдарили Олівію дужче, ніж крижані ланцюги. Вона згадала, як усього кілька годин тому її магічний вибух в ущелині перетворив Тіньових Бродяг на прах. Вони не просто відступали — вони згоряли, кричачи від болю. Вона згадала водяних мар на дні Озера Сліз... Їхні білясті очі перед смертю.

— Ні... — прошепотіла вона, і в її голосі вперше прокинувся той самий старий сумнів із дитинства.

 — Елькріш — бог життя...

— Елькріш — егоїстичний тиран, який вимагав вічного спалення заради власного блиску! — раптово перейшов на крик Малахій, і фіолетові жили на його шиї набрякли. — Твій Орден Збирачів підтримував його вогонь, не питаючи, скільки лісів має згоріти для цього палива! Коли мій Лорд погасив його, ми нарешті зітхнули спокійно. Ми отримали право на існування. І ми не дозволимо маленькій дівчинці повернути нас у пекло денного світла.

Він відступив назад, відновлюючи свій холодний спокій, і знову одягнув кістяну маску. Його голос знову став далеким і шурхотливим.

— Твоє сонце не зійде, Олівіє. Мій Лорд не вб'є тебе — це було б занадто просто, і енергія Елькріша просто знайде іншу посудину. Ми перекуємо тебе. Темне срібло висмокче твій бурштин, крапля за краплею, проціджуючи його крізь фільтри нашої магії. Ми перетворимо твоє Нове Сонце на Чорне Сонце — джерело холодної, фіолетової енергії, яка навіки закріпить владу темряви над цим світом. І твій лицар... твоє нещадне залізо, яке зараз пробиває собі шлях крізь наші зовнішні застави... він прийде лише для того, щоб побачити твою нову корону.

   Малахій розвернувся і повільно пішов геть, його постать знову розчинилася в базальтових тінях колонади. Залізна брама десь у глибині зали зачинилася з оглушливим, остаточним дзвоном.
Олівія залишилася наодинці в центрі ритуального кола. 

  Крижаний холод темного срібла продовжував тягнути з неї сили, але зараз її серце розривалося від зовсім іншого болю. Слова Мисливця отруїли її розум.

«Ти — ходячий Апокаліпсис... Твоє світло знищить усіх...»