Розділ 29. Розколотий шлях

    Вихід із підземних каналів привів їх до Глибокої Ущелини — вузького, розщепленого яру, що розсікав підступи до Верхнього Королівства навпіл. 

   Базальтові стіни тут здіймалися так високо, що небо над головою здавалося лише тонкою, тьмяною смужкою. Повітря було важким, насиченим запахом сірки, вогкої землі та чимось солодкувато-гірким, що нагадувало розклад старих книг. Вітер гуляв між гострими уступами, виграючи на них жалібні мелодії, від яких холонуло серце.

  Рейвен ішов попереду. Кожен його крок відгукувався глухим металевим скреготом об каміння. Його права рука не відходила від руків’я великого меча, а погляд, загартований десятиліттями воєн, сканував кожен виступ, кожну тінь. Його шрами — ті самі, які ще кілька годин тому Олівія випалювала своєю магією — тепер тривожно пульсували. Воїн відчував тиск у повітрі, такий знайомий і такий ненависний. Полювання почалося.

   Олівія ступала слідом, майже не торкаючись п’ятами землі. Її нова сутність давала про себе знати: кожен подих наповнював її не просто повітрям, а іскрами чистої енергії. Її волосся, що тепер мало золотистий відтінок, приховане під важким капюшоном, намагалося вирватися назовні, випромінюючи слабке, тепле сяйво, що злегка освітлювало сірий пил під ногами.

  — Зупинись, — прошепотіла Олівія. Її бурштинові очі раптово звузилися. — Рейвене, повітря... воно не просто застигло. Воно натягнуте, як тятива. Магія Елькріша всередині мене не просто пульсує — вона волає про небезпеку.

   Рейвен миттєво зупинився, виставляючи меч перед собою. Він не питав, він довіряв їй беззастережно. У тиші ущелини, де раніше чулися лише завивання вітру, тепер панувала неприродна, гнітюча тиша. Навіть підземні комахи замовкли.

І тоді це сталося.

  Зі скель, зрізаючи нічну тишу, пролунав оглушливий, гуркітливий звук. Спершу це було шипіння, схоже на гніздо розлючених змій, а за мить — серія потужних вибухів. Це були заряди алхімічного пороху Тіней, закладені в основу прямовисних скель заздалегідь. Фіолетові спалахи прошили базальт, і тисячі тонн гострого каміння рушили вниз.

  — Олівіє, назад! — закричав Рейвен. Його голос, посилений страхом, перекрив гуркіт руйнації.
Він кинувся до неї, маючи лише одну мету — встигнути закрити її собою, як робив це тисячі разів. Але обвал був блискавичним, спланованим до найменшої деталі. 

Гігантська брила, розміром з цілий будинок, з гуркотом врізалася в землю прямо між ними, вибиваючи з-під ніг каньйону землю та утворюючи глухий коридор пилу. Ударна хвиля розкинула їх, наче ляльок, у різні боки.

  Олівія впала на жилавий мох, боляче вдарившись ліктем. Світ навколо став сірим від кам’яного пилу. Коли пил трохи осів, вона з жахом побачила, що прохід позаду неї був повністю завалений. Суцільна стіна з розколотого базальту заввишки в три людські зрости відрізала її від воїна.

— Рейвене! — закричала вона, підбігаючи до каміння і відчайдушно б'ючи по ньому долонями. Її магія, раніше така піддатлива, тепер виривалася уривчастими спалахами, висвітлюючи каміння бурштиновим світлом, але граніт був надто масивним, надто мертвим, щоб реагувати на її поклик. — Рейвене, ти чуєш мене?!

— Олівіє! — донісся з того боку приглушений товщею голос Збирача. У ньому бринів страх — не за себе, а той найглибший, майже тваринний страх, який Рейвен ніколи не дозволяв собі відчувати, поки вона була поруч. — Я цілий! Назад, відійди від завалу! Я спробую розбити його мечем...

   Його слова обірвалися звуком, від якого у Олівії холонуло всередині. По той бік стіни пролунав тупіт важких обладунків і свист, що нагадував розрізання повітря косою. А потім — дзвін сталі об сталь. Рейвен прийняв бій. По той бік завалу він був один проти того, хто колись випалив його дім.

   Олівія відступила від завалу. Її дихання стало швидким, а пальці мимоволі стиснулися в кулаки. Вона залишилася наодинці. Без залізної стіни Рейвена, без його холодного спокою, без його великої руки, що завжди тримала її за плече.
Раптом тіні навколо неї, які ще мить тому були звичайними плямами, почали видовжуватися. Вони не просто тягнулися по стінах — вони ставали густішими, наче чорнило, що розчиняється у воді. З похмурих ніш базальтових скель, без жодного звуку, одна за одною почали виповзати постаті. Це не були звичайні найманці. Це були Тіньові Бродяги — істоти, створені Тіньовим Лордом для відстеження магічного світла. Їхні очі горіли червоним, як розпечене вугілля, а тіла були зіткані з диму та ненависті.
Попереду, на високому виступі скелі, де камінь був найбільш обточеним вітрами, з'явилася постать у кістяній масці. Малахій. Перший Мисливець повільно підійшов до краю, його зазублені леза клацали в тиші ущелини, наче зуби хижака.

  — Ось ти і залишилася без свого залізного пса, сонячна дівчино, — просичав він. Голос його був схожий на шурхіт сухого листя під ногами мерця.

 — Твій вогонь більше нікому захистити. Ти думала, що золото зробить тебе богинею? Подивись навколо. Твої боги далеко, а Смерть — прямо тут, перед тобою.

   Бродяги почали стискати кільце. Олівія відчула, як їхня магія — холодна, в’язка, схожа на кисіль — намагається просочитися крізь її шкіру. Вони хотіли не просто вбити її, вони хотіли поглинути її світло, всмоктати його в себе, перетворивши на джерело вічної темряви.

Олівія відступила назад, поки її плечі не вперлися в холодний граніт завалу. Вона чула крики Рейвена по той бік — він боровся не на життя, а на смерть, він привертав на себе всю увагу Генерала, щоб дати їй шанс.

   «Він вірить у мене», — промайнуло в голові.

Вона скинула капюшон. Її золоте волосся, вже змінене божественною силою, розсипалося по плечах, вибухнувши таким яскравим світлом, що тіні навколо здригнулися і на мить відступили. В її очах горіло не просто бажання вижити — там горіла воля до перемоги. Вона більше не була травницею. Вона була тим, від чого Тіні ховалися останні п'ятдесят років.