Розділ 28. Погляд із безодні

    У підземній цитаделі Мертвого Міста, куди ніколи не проникав навіть натяк на істинне світло, панувала тиша, від якої застигала кров. Тут, серед колонад із чорного базальту, повітря було настільки густим від магії пітьми, що звичайний смертний задихнувся б за кілька подихів.

    Посеред зали, над гігантською чашею, заповненою киплячою фіолетовою смолою, схилилася постать Малахія — Першого Мисливця.

   Його обличчя ховалося під маскою з вибіленої людської кістки, а зазублені леза на обладунках тихо вібрували, ловлячи найменші коливання простору.

  Раптово смола в чаші затихла, ставши гладкою, наче чорне скло. У її глибині, пробиваючи товщу підземних вод, спалахнув колосальний бурштиновий імпульс. Він був настільки потужним, що Малахій мимовільно відсахнувся, а його кістяна маска покрилася дрібними тріщинами від чистого сонячного тепла, що долетіло навіть сюди.

— Вони здобули третій уламок... — просичав мисливець, і його голос прозвучав як шурхіт сухої луски. — Дівчина міцнішає. Дренажні канали Озера Сліз очищені. Вони йдуть до Верхнього Королівства.

    Тієї ж миті простір навколо чаші розірвався. Базальтові колони заридали, покриваючись інеєм, а смола виплеснулася на кам'яну підлогу. З самої порожнечі, зітканий із тисячі криків замучених душ і первісного хаосу, виринув Тіньовий Лорд.

   Він не мав постійної форми — гігантський силует із чистого чорного диму, у центрі якого замість серця горіло холодне фіолетове полум'я.

 Справжнє, стародавнє зло, яке п'ятдесят років тому погасило Сонце Елькріша і стерло з лиця землі Орден Збирачів. Його присутність миттєво висмоктала все повітря із зали. Малахій упав на коліна, притискаючи чоло до замерзлого каменю.
«МЕНІ НАБРИДЛИ ТВОЇ ВИПРАВДАННЯ, МИСЛИВЦЮ»,— прогримів голос Лорда прямо в голові Малахія, змушуючи його вуха кровоточити. — «ТИ ОБІЦЯВ ПРИНЕСТИ МЕНІ ПОСУДИНУ ЩЕ В ОСТ-ГЕЙВЕНІ. ТЕПЕР ВОНА ОБ'ЄДНАЛА ТРИ ОСКОЛКИ. ЇЇ КРОВ ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ВОГОНЬ, ЯКИЙ ЗДАТЕН СПАЛИТИ НАШЕ КОРОЛІВСТВО».

— Мій Лорде... Останній Збирач... Рейвен... він закриває її своїм залізом, — затинаючись, прошепотів Малахій. — Його клинок...

«РЕЙВЕН — ЛИШЕ ПРИВИД МИНУЛОГО, ЯКИЙ ЗАБЛИЗЬКО ПІДІЙШОВ ДО СВІТЛА», — фіолетове полум'я в грудях стародавнього зла спалахнуло з новою, нещадною силою. — «Я САМ ПОШЛЮ СВОГО НАЙСИЛЬНІШОГО ГЕНЕРАЛА. ТОГО, ХТО ЗНАЄ, ЯК ПАХНЕ КРОВ ЗБИРАЧІВ. ТОГО, ХТО ВИПАЛИВ ЇХНЮ ЦИТАДЕЛЬ».

З чорного туману Лорда відокремився гігантський згусток темряви, який, упавши на підлогу, почав набувати чітких, застрашливих обрисів. Через мить перед чашею підвівся Страж Глибин — закований в обвуглений міфрил титан, у чиїх руках стискалася та сама дворучна коса, крижаний осколок якої три роки тому ледь не відправив Рейвена в могилу. Його очниці палали потойбічним фіолетовим вогнем, а навколо леза коси закрутилися душі тих, кого він знищив у Головній Цитаделі.

«ІДИ, ГЕНЕРАЛЕ»,— наказав Тіньовий Лорд, і його силует почав повільно розчинятися в порожнечі, залишаючи по собі запах сірки та смерті. — «ПЕРЕЙМІТЬ ЇХ НА ВИХОДІ З КАНАЛІВ. ЗЛАМАЙ ЗАЛІЗО ЗБИРАЧА. А ДІВЧИНУ... ДІВЧИНУ ПРИНЕСИ МЕНІ ЖИВОЮ. ЇЇ СОНЦЕ МАЄ СТАТИ НАШОЮ НОВОЮ ЗБРОЄЮ».

    Генерал Тіней повільно підняв косу, змахнувши нею так, що базальтова підлога під його ногами розкололася навпіл. Малахій підвівся з колін, і під його кістяною маскою розпливлася хижа, божевільна посмішка.

   Пастка була готова. Вони знали кожен крок мандрівників, і цього разу залізо Рейвена мало зустрітися з тією самою силою, яка колись знищила весь його світ.