Розділ 25. Дзеркало чорної води

    Третій осколок лежав на дні Озера Сліз, але шлях до нього не закінчувався очищенням води від мар. Прозора гладь резервуару раптово стала густою та дзеркальною, наче розплавлене срібло. Перш ніж Рейвен встиг зробити крок, щоб дістати кристал, вода спалахнула глибоким фіолетовим світлом. Це була остання, найпідступніша пастка стародавніх ченців — випробування істиною, яка в часи панування темряви перетворилася на дзеркало найглибших жахів.

      Магічний імпульс ударив обох одночасно. Олівія і Рейвен завмерли, їхні погляди прикувалися до водної гладі, а реальність навколо почала стрімко розчинятися.

      Рейвен опинився на подвір'ї Головної Цитаделі. Але це був не той теплий спогад, який вони бачили у спільному видінні. Навколо панувала ніч облоги. Срібні стіни тріщали й кришилися під ударами Тіньових Бродяг. Воїн озирнувся і похолов: під його ногами лежали тіла його побратимів у білих плащах.

     — Ти зрадив нас, Рейвене, — пролунав важкий, звинувачувальний голос Магістра, який лежав біля розбитої брами, стікаючи чорною кров'ю.

    — Ти виявився боягузом. Ти втік, рятуючи власну шкуру, поки ми вмирали під залізними підковами ворога. Останній Збирач — зрадник Ордену.

  — Ні... я виконував наказ... — Рейвен упав на коліна, його могутні руки затремтіли, а меч із глухим брязкотом випав із долоні. Поруч із Магістром підвівся Андрій, його названий брат, чиє обличчя було спотворене фіолетовою отрутою.

   — Ти залишив мене гнити в землі, брате, — прошепотів Адріен, протягуючи до нього обмерзлі пальці. — Твоє залізо сліпе. Твоя клятва — порожнеча.

    В той самий момент Олівія стояла посеред засипаного попелом майдану свого рідного Ост-Гейвена. Навколо неї зібралися сотні знайомих людей. Тут були сусіди, коваль, чию хату вона колись випадково спалила, і навіть Марта. Але в їхніх очах не було любові. Тільки всепоглинаюча, крижана зневага.

    — Монстр, — виплюнув коваль, вказуючи на неї пальцем. — Проклята відьма! Ти принесла смерть у наш дім!

   — Ми ненавидимо тебе, Олівіє, — Марта зробила крок назад, її обличчя перекосилося від огиди. — Я віддала за тебе життя, а ти просто ходяче прокляття. Ти спалюєш усе, чого торкаєшся. Твоє золото пахне кров’ю. Подивися на Рейвена — ти і його скалічила своїм потворним даром! Ти приречена на самотність, бо кожен, хто підійде до тебе, згорить у твоєму вогні.

   — Ні, я не хотіла... Марто, благаю! — Олівія закрила обличчя руками, золоті нитки під її шкірою почали хаотично, боляче пульсувати.

      Ілюзія була настільки детальною, що дівчина фізично відчувала, як тисячі голосів зневаги забивають її легені, не даючи дихати. Вона знову ставала тією маленькою, зацькованою дівчинкою, яку всі вважали чудовиськом.

   Простір навколо них тріщав. Ілюзія озера підживлювалася їхніми власними сумнівами, висмоктуючи життєву силу з кожною секундою.

     Рейвен дедалі нижче схиляв голову перед примарами свого винищеного ордену, а Олівія вже кричала від душевного болю, готова дозволити своїй магії вибухнути й поховати їх під завалами гроту.

    Але в якийсь момент, крізь суцільний хор звинувачень, Олівія почула справжній, хрипкий стогін Рейвена поруч. Цей звук вирвав її з полону власного жаху. Вона розплющила очі й побачила, що воїн стоїть за крок від урвища, а його обличчя повністю бліде.

«Тобі просто потрібен був той, хто не боятиметься твого світла...»— пронеслися в її пам'яті його слова.

    Олівія зробила неймовірне зусилля, розриваючи пута фіолетового марева. Вона не стала боротися з примарами свого селища — вона просто розвернулася до Рейвена, підбігла і з силою обхопила його руками за талію, притискаючись до його тремтячих залізних грудей.

— Рейвене! Це неправда! Подивися на мене! — закричала вона, піднімаючи голову. — Твій орден пишався б тобою! Ти не втік, ти зберіг надію! Ти привів мене сюди!

 Її слова пробили стіну його ілюзії. Воїн здригнувся, його погляд на мить сфокусувався на її золотих очах. Побачивши, що дівчина захищає його від його власних примар, він перехопив її за плечі.

  — Олівіє... вони кажуть... що ти монстр... — важко дихаючи, промовив він. — Я бачу їх...

  — Нехай кажуть! — Олівія рішуче переплела свої пальці з його долонею і піднесла їх здвоєний кристал прямо до дзеркала води. — Вони бояться мого світла, але ти — ні! Ми бачили майбутнє, Рейвене. І ми побудуємо його разом!

    Вона дозволила своєму золоту вилитися крізь їхні з'єднані руки — не для атаки, а як чисте, безкомпромісне заперечення брехні. Сліпучий бурштиновий спалах розірвав фіолетове марево озера. Примари коваля, Магістра та Марти з тихим шипінням розсипалися на порох, не витримавши сили їхньої спільної віри один в одного.

    Чорне дзеркало води знову стало звичайним прозорим підземним озером. На дні, очищений від останнього мороку, третій осколок Серця Бога м'яко піднявся на поверхню, підхоплений теплою водною течією, і опустився прямо в протягнуту долоню Рейвена.

      Воїн міцно стиснув третій кристал, який миттєво зрісся з першими двома, перетворюючись на велику, яскраву срібну сферу. Але перш ніж сховати її, Рейвен притиснув Олівію до себе, ховаючи обличчя в її плечі. Його могутнє тіло все ще дрібно тремтіло після пережитого жаху, але обійми були міцними, як залізна брама.

   — Вони ніколи більше не змусять тебе сумніватися, Нове Сонце, — тихо, але з залізною клятвою в голосі промовив він. — Для мене ти — увесь світ, який залишився. І я знищу будь-якого примару, який посміє назвати тебе монстром.