Розділ 22. Крізь біль і золото

Полегшення, що настало після першого випаленого шару отрути, виявилося оманливим.

    Не встигла Олівія зробити й кількох вдихів, як тіло Рейвена знову здригнулося від потужного спазму. Крижаний токсин Сліпих Гладиаторів був хитрим: він не просто розливався кров'ю, він залягав глибоко в м'язових волокнах, чіпляючись за старі шрами від темної магії, наче іржа за залізо. Фіолетові лінії на його плечі знову почали наливатися темрявою, а шкіра навколо рваної рани стала твердою і холодною, мов річковий лід.
Рейвен глухо загарчав, його зуби скреготали від пекельної суміші марення й болю.

— Олівіє... йди... — ледь чутно витиснув він, намагаючись правою рукою відштовхнути її від себе. — Вона... вона проростає глибше. Тобі не втримати... Світло згасне...

— Замовкни, Збирачу, — процідила вона, і в її голосі не залишилося ні краплі колишньої невпевненості. — Ти свою роботу зробив — закрив мене від заліза. Тепер моя черга.

Дівчина знову опустила долоні на його понівечене плече. Цього разу вона зрозуміла: поверхневого тепла замало. Потрібно було діяти кардинально — пустити золотий вогонь Елькріша в саму глибину рани, випалюючи отруйні кристали один за одним

Вона заплющила очі й рвонула магічні нитки всередині себе з такою силою, якої ніколи раніше не дозволяла.

У той же момент її власне тіло пронизав такий нестерпний, гострий біль, що в очах потемніло. Сила Нового Сонця, проходячи крізь її тендітні, не підготовлені до таких навантажень магічні канали, діяла як розплавлене срібло. Олівія відчула, ніби її власні жили наповнилися рідким вогнем, який заживо спалював шкіру зсередини. Руни на її передпліччі спалахнули сліпучим, агресивним бурштином, і з тріщин на шкірі виступили дрібні краплі крові.

Кожен удар її серця відгукувався в голові оглушливим дзвоном, але вона міцніше стиснула пальці на плечі воїна.

— Чисте золото... і залізна сталь... — крізь сльози й стогін прошепотіла вона слова їхньої угоди, відчуваючи, як її світло пробиває суцільну крижану стіну всередині його тіла.

З рани Рейвена знову хлинув густий чорний пар. Воїн забився під її руками, його могутні м'язи натягнулися, як луки, але Олівія тримала його з тією надлюдською силою, яку дає лише смертельний страх за того, хто став дорожчим за власне життя. Вона бачила, як під дією її золота фіолетові голки отрути всередині рани починають кришитися і танути, стікаючи чорними краплями на сірий камінь підземелля.

Біль Олівії ставав дедалі сильнішим. Їй здавалося, що вона сама згоряє на тому самому багатті, яке намагається загасити. Пальці правої руки оніміли, бинти обвуглилися, але дівчина не відпускала його, поки остання фіолетова іскра в його жилах не розчинилася в чистому золотому сяйві.

Коли остаточна перемога була здобута, Олівія просто рухнула вперед, знесилено впавши грудьми на його залізну кірасу. Світло на її руках згасло, залишаючи лише глибокі, болючі опіки на шкірі. Вона важко дихала, не в змозі навіть підняти голову.

Рейвен відкрив очі. Лихоманка відступила, залишаючи погляд чистим і тверезим. Він відчув, як дивовижна, легка сила вільно тече його тілом — отрута, що мучила його роками, зникла безслідно. Але побачивши її зранені, покриті кров'ю руни та бліде обличчя, воїн злякався дужче, ніж під час облоги Цитаделі.

— Олівіє... Боже мій, що ти з собою зробила... — Його голос тремтів.
Він обережно, наче кришталеву вазу, підняв її на руки, притискаючи до своїх грудей. Його гаряча долоня лягла на її зранене передпліччя, намагаючись своїм тілом приглушити її біль. Рейвен дивився на неї з такою невимовною провиною і ніжністю, що його загартовані риси обличчя повністю змінилися.

— Ти згоріла заради мене... — прошепотів він, притискаючись губами до її гарячого чола.
— Я просто... виконала свою частину угоди, затятий залізничнику, — ледь чутно промурмотіла Олівія, намагаючись посміхнутися крізь сльози болю, і сильніше зарилася обличчям у його шию. Попереду був довгий шлях, але тепер вона знала: її світло здатне здолати будь-яку кригу.