Частина 3: Тіні минулого та випробування отрутою Розділ 21. Вогонь у кризі

    Занедбані дренажні канали Мертвого Міста зустріли їх смородом старої гнилі та сирості, але Олівії було байдуже. Тягнучи на собі масивне, заковане в залізо тіло Рейвена, вона просувалася вперед лише на залишках власної впертості. Її права рука, зведена судомою від недавнього потужного викиду магії, пекла живим вогнем, але дівчина міцніше перехопила воїна за пояс і затягнула його в невелике відгалуження тунелю — суху технічну нішу, приховану за іржавими ґратами.

    Вона безсило опустила Рейвена на холодний камінь. Його обладунки брязкали, наче похоронний дзвін. Здвоєний осколок Серця Бога, який вона поспіхом кинула поруч, випромінював тривожне, пульсуюче світло. Його бурштинові промені вихоплювали з темряви смертельно бліде обличчя Збирача, покрите дрібними краплями крижаного поту.

    Рейвена била шалена лихоманка. Крижана отрута з палашів Сліпих Гладиаторів, з'єднавшись зі старими токсинами в його м'язах, діяла блискавично. Фіолетові лінії рубців на його плечах і грудях набрякли, стаючи майже чорними, а шкіра навколо рани покрилася тонкою кіркою справжньої паморозі.

    — Холодно... — зірвалося з його потрісканих губ. Очі воїна розплющилися, але погляд був блукаючим, затягнутим каламутною пеленою марення. — Магістре... брами впали. Андрію, тримай лівий фланг... Цитадель горить... Я не піду... не залишу вас...

    Олівія гарячково зривала з нього залізні наплічники. Її пальці ковзали по кривавому металу, нігті ламалися об тугі шкіряні ремені, але вона не зупинялася. Ролі змінилися безжально і безповоротно. Більше не було могутнього, непохитного Збирача, який закривав її своєю широкою спиною від усього світу. Зараз перед нею лежав смертно поранений чоловік, який віддав свою кров за її безпеку. І тепер вона мала стати його щитом.

  — Рейвене, почуй мене! Цитаделі більше немає, ти тут, зі мною! — закричала вона, стримуючи сльози безсилля, що підступали до очей.

   Вона розірвала залишки його сорочки, оголюючи страшну рвану рану на його плечі. З неї повільно сочилася густа чорна рідина. Олівія спробувала згадати все, чому її вчила Марта: які трави виводять трупну отруту, як зупинити гангрену... Але Дикий Ліс залишився далеко позаду, а в цих зачумлених підземеллях Мертвого Міста не росло нічого, крім фіолетової плісняви.
— Травниця... — прошепотіла вона сама до себе, і її погляд упав на власні тремтячі долоні, під шкірою яких усе ще тліли золоті лінії. — Яка до біса травниця. Мої ліки тепер тут.

    Дівчина глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти шалене серцебиття. Вона опустила обидві долоні прямо на обморожені краї його рани. Щойно її шкіра торкнулася крижаного тіла, пальці обпекло таким лютим морозом, що Олівія ледь не скрикнула від болю. Отрута пітьми намагалася прорватися і в її жила, захищаючи свою здобич.

— Ну ні, потвори, ви його не заберете, — процідила вона крізь зуби, і в її голосі вперше прозвучала та залізна лють, яку вона раніше бачила лише в Рейвена.

     Олівія заплющила очі й потягнулася до самого дна своєї душі, туди, де спалахнуло Нове Сонце. Вона не випускала промені і не підривала простір. Вона почала повільно, мікроскопічними порціями вливати чисте, розплавлене золото своєї магії прямо в його зранені кровоносні судини.

     Це була виснажлива, ювелірна робота. Олівія відчувала, як її світло стикається з фіолетовими кристалами отрути всередині його тіла. Вони чинили опір, кололи її силу тисячами крижаних голок, викликаючи у неї самої напади запаморочення. Рейвен під її руками вигнувся дугою, з його горла вирвався хрипкий, дикий крик болю, а з рани хлинув густий чорний пар, що пахнув горілим залізом.

   — Терпи, затятий, терпи... — плакала вона, не розмикаючи рук, відчуваючи, як золоті руни на її власному передпліччі починають тріскатися від напруги, пропускаючи краплі її власної крові. — Ти обіцяв, що захищатимеш мій подих. Тобі не дозволено вмирати раніше за мене!

     Вона вклала у цей спалах усю свою ніжність, увесь той затишок чебрецевого супу, усю ту божевільну надію на квітучі золоті поля з їхнього спільного видіння. Вона буквально випалювала морок із кожної клітини його могутнього серця.
Минула година, що здалася їй вічністю. Нарешті чорний пар зник. Фіолетові лінії на грудях воїна почали стрімко бліднути, повертаючи шкірі нормальний, хоч і втомлений відтінок. Паморозь розтанула, перетворившись на звичайну теплу воду.

    Олівія знесилено відняла руки. Золоте сяйво на її пальцях згасло, і дівчина безпорадно впала грудьми на його кірасу, важко дихаючи. Сили повністю залишили її.

    Раптом велика, важка долоня Рейвена повільно піднялася і лягла на її заплутане волосся. Воїн глибоко, чисто вдихнув повітря. Його очі розплющилися — каламутна пелена зникла, залишаючи лише глибоку, пронизливу сіру синяву. Погляд був тверезим і сповненим невимовного здивування.
  

— Ти... врятувала мене, Нове Сонце, — дуже тихо, але твердо промовив він. Його пальці слабо, але неймовірно ніжно перебирали її пасма. — Ти розтопила мою кригу.

    Олівія підняла голову, витираючи сльози змішані з кіптявою, і втомлено посміхнулася:
— Більше ніяких «травниць», Збирачу. Тепер ми квити. Лягай і не рухайся, я тримаю варту.