Розділ 20. Залізний заслін

Дорожній заїзд «Мисливська кузня» колись слугував прихистком для королівських гонців, але зараз це була напіврозвалена двоповерхова споруда з товстими кам'яними стінами, що самотньо височіла посеред випаленої пустки. Рейвен обрав це місце, щоб перечекати раптову бурю — чорний попелястий шквал, який здійнявся з боку Мертвого Міста й за лічені хвилини закрив навіть слабке багряне марево неба.
Усередині колишньої таверни панував густий морок. Мандрівники сховалися в кутку біля масивного кам'яного каміна. Здвоєний осколок Серця Бога лежав на підлозі, схований під казанком, щоб його бурштинне сяйво не пробивалося крізь розбиті вікна.
— Вітер стихає, — тихо промовила Олівія, прислухаючись до того, як пориви бурі за стінами стають усе рідшими. — Скоро зможемо йти до каналів.
— Ні, — Рейвен раптово підвівся, і в його голосі прокинулася та сама крижана залізна пильність, яка так лякала її в перші дні. Він повільно перехопив руків'я свого гігантського меча. — Занадто тихо, Олівіє. Попіл більше не б'є в стіни. Вони тут.
Дівчина не встигла навіть розплющити рота, як важкі дубові двері заїзду з оглушливим тріском розлетілися на друзки.
До зали разом із залишками чорного попелу влетіли п'ять постатей. Це не були звичайні дикі потвори лісу чи фанатичні культисти. Це були жорстокі, професійні найманці пітьми — Сліпі Гладиатори. Одягнені в обвуглену сталь, з глухими шоломами без прорізів для очей, вони орієнтувалися виключно на магічне випромінювання. У руках кожен із них тримав по важкому зазубленому палашу, з яких капала фіолетова отруйна слина.
— За мною! — загримів Рейвен, вискакуючи вперед.
Його срібний клинок із заливистим свистом розітнув напівтемряву. Перший найманець, який спробував кинутися до каміна, зустрівся зі сталі Збирача і відлетів до стіни з розтрощеною кірасою. Але інші діяли злагоджено й блискавично. Вони не намагалися атакувати воїна лоб у лоб — двоє з них миттєво обійшли його з флангів, беручи у напівкільце, а третій, наймасивніший, заніс важкий палаш прямо над головою Олівії, яка гарячково намагалася викликати золотий промінь.
— Олівіє, вбік! — закричав Рейвен.
Зрозумівши, що він не встигає заблокувати удар мечем через двох інших ворогів, воїн зробив єдине, що залишалося. Він кинув своє масивне тіло вперед, буквально закриваючи дівчину собою, наче живий залізний щит.
Пролунав глухий, моторошний звук удару металу об плоть.
Важке зазублене лезо найманця з силою пробило захисний плащ і глибоко увійшло в ліве плече Рейвена, саме туди, де закінчувалися залізна кіраса і відкривався зазор обладунку. Воїн важко, горлово застогнав, але не відступив ні на дюйм. Затиснувши зуби, він перехопив свій великий меч однією правою рукою і круговим нещадним рухом зніс голову нападнику.
Побачивши, як з плеча Рейвена на землю цівкою заюшила густа багряна кров, Олівія відчула, як усередині неї щось остаточно обірвалося. Страх за власне життя зник — його випалила шалена, нестримна лють і біль за чоловіка, який щойно підставив себе під удар заради неї.
— Геть від нього! — закричала вона так, що стіни старої кузні здригнулися.
Дівчина викинула вперед обидві долоні. Цього разу вона не рахувала іскри і не стримувала воду. Магія Нового Сонця всередині неї вибухнула шаленою, сліпучою хвилею чистого бурштинового полум'я. Світло було настільки потужним і гарячим, що два останніх найманці, які стояли поруч, просто розпалися на попіл ще до того, як встигли занести свої палаші. Навіть кам'яні стіни таверни покрилися мережею дрібних тріщин від колосального перепаду температури.
Усе закінчилося. Зал затих, залитий залишками золотих іскор, що повільно осідали на обвуглену підлогу.
Олівія важко дихала, її руки тремтіли, але вона миттєво кинулася на коліна перед Рейвеном. Воїн повільно опускався на одне коліно, спираючись на свій клинок. Його обличчя було смертельно блідим, а з рани на плечі разом із кров’ю почали проступати тонкі фіолетові цівки — зазублене лезо найманця було щедро змащене тією самою крижаною отрутою, що колись ледь не вбила його у Срібного Броду.
— Рейвене... Боже мій, Рейвене, дивись на мене! — Олівія гарячково зривала залишки свого плаща, намагаючись затиснути страшну рану. Її пальці миттєво стали багряними. — Навіщо ти це зробив? Навіщо ти підставився?!
Воїн важко підняв на неї свої сірі очі, в яких крізь пелену болю пробивалася слабка, але неймовірно м'яка посмішка. Він повільно підняв праву руку без рукавиці й обережно, залишаючи кривавий слід, торкнувся її щоки.
— Угода... пам'ятаєш? — ледь чутно, з перебоями прошепотів останній Збирач. — Я захищаю твій подих... своїм життям. Ти не повинна... згаснути.
Його очі заплющилися, і важке залізне тіло воїна безсило схилилося на її коліна. Олівія притиснула його голову до своїх грудей, відчуваючи, як крижаний холод отрути починає сковувати його могутні плечі. Навколо них піднімалися стіни Мертвого Міста, попереду було полювання Малахія, але зараз для неї існував лише цей поранений залізничник, чиє життя вона була зобов'язана врятувати — так само, як він врятував її.