Розділ 17. Ціна заліза

Ранок у підземеллях храму ознаменувався легким прохолодним протягом, що пробився крізь щілини в заваленій галереї. Олівія прокинулася першою. Вона все ще відчувала надійне, заспокійливе тепло, яке залишив нічний дотик Рейвена, але самого воїна поруч не було. Його великий плащ, яким він дбайливо вкрив її перед світанком, пахнув хвоєю, чебрецем і старою чеканною сталлю.
Дівчина тихо піднялася з солом'яного ложа і вийшла в суміжну, напівзруйновану залу, звідки доносився глухий металевий скрегіт.
Рейвен стояв біля розбитого вітражного вікна, спиною до неї. Він був роздягнений до пояса, змиваючи крижаною джерельною водою з кам'яної чаші пил і кіптяву вчорашньої битви. Олівія хотіла гукнути його, але слова застрягли в горлі.
У блідому багряному мареві, що просочувалося знадвору, його спина та плечі постали перед нею як страшна, жива мапа п'ятдесятирічної війни. Шкіра воїна була буквально пошматована. Поміж звичних білих смуг від зазублених мечів та стріл виділялися глибокі, спотворені сіро-фіолетові рубці, схожі на коріння отруйних дерев. Вони тяглися від правої лопатки вниз до самого попереку, де шкіра здавалася мертвою, обпаленою крижаною магією Тіней. Було очевидно: кожен рух цими могутніми плечима, кожен змах його гігантського меча давалися йому через постійний, приглушений залізною волею біль.
Рейвен раптово завмер, відчувши чужу присутність. Він не обернувся, але його тіло миттєво напружувалося, а рука потягнулася до меча, що стояв поруч.
— Тобі не варто ходити беззвучно, травнице, — глухо сказав він, опускаючи руку. — Старі звички змушують мій клинок реагувати раніше, ніж я встигаю подумати.
Олівія не відступила. Замість страху її серце затопила хвиля невимовного жалю та глибокої, щемкої поваги. Вона повільно підійшла ближче, її босі ноги м'яко ступали по сірому пилу підлоги.
— Що це? — тихо запитала вона, зупиняючись за крок від нього і вказуючи на страшні фіолетові рубці. — Це не просто сталь.
Рейвен важко зітхнув, його плечі трохи опустилися. Він повернувся впівоберта, дозволяючи їй бачити свій суворий профіль.
— Осколок коси Генерала Тіней, — байдуже відповів він, ніби йшлося про звичайну подряпину. — Три роки тому в битві за Срібний Брід. Клинок розпався на тисячу крижаних голок прямо всередині мого тіла. Ченці нашого ордену витягли більшість, але отрута пітьми... вона в'їлася в м'язи. Коли стає занадто холодно або коли поруч багато потвор, ці шрами починають замерзати зсередини.
Олівія відчула, як її пальці мимоволі налилися знайомим, м'яким золотим теплом. Це не була руйнівна магія Елькріша — це прокинувся її старий, забутий дар травниці, дар зцілення, який вона практикувала в Ост-Гейвені. Вона повільно протягнула ліву руку і, перш ніж Рейвен встиг заперечити, м'яко поклала долоню прямо на центр найбільшого фіолетового рубця на його лопатці.
Воїн здригнувся, його тіло закам'яніло під її пальцями, наче гранітна брила. З його грудей вирвався важкий, глухий стогін.
— Олівіє, ні... — спробував відсторонитися він. — Цю отруту не випалити звичайною магією, ти лише витратиш сили...
— Тихо, затятий залізничнику, — лагідно, але з залізними нотками Марти прошепотіла вона, крок за кроком просуваючи пальці по його зраненій шкірі. — Я не спалюю її. Я просто грію твій холод.
З її долоні в його тіло хлинуло чисте, концентроване тепло літнього сонця. Золоті нитки під шкірою дівчини світилися так рівно й заспокійливо, що фіолетові рубці на спині Рейвена почали помітно бліднути, втрачаючи свій отруйний відтінок. Крижані голки всередині його м'язів, які мучили його роками, під цим лагідним дотиком нарешті почали танути, даруючи довгоочікуване, майже забуте полегшення.
Рейвен повільно опустив голову, спираючись руками на кам'яну чашу з водою. Його важке дихання вирівнялося. Усе його могутнє тіло вперше за довгі роки повністю розслабилося, приймаючи цей дарунок без бою й підозр.
Олівія вела долонею по його шрамах, відчуваючи кожен його штрих, кожну вистраждану битву. Це зближення було сильнішим за слова чи клятви ордену. Вона торкалася його вразливості, його болю, який він так ретельно ховав за важкими обладунками.
Коли вона нарешті забрала руку, золото на її пальцях м'яко згасло. Рейвен повільно повернувся до неї. Його сірі очі більше не були крижаними дзеркалами — вони дивилися на неї з такою глибокою, приголомшеною ніжністю, що у Олівії перехопило подих.
Він протягнув свою велику, мозолисту руку і обережно, торкаючись лише кінчиками пальців, прибрав пасмо волосся з її обличчя, затримавши долоню на її щоці. Його шкіра була гарячою, а дотик — неймовірно трепетним для людини, яка все життя тримала лише руків'я меча.
— Дякую тобі, Олівіє, — тихо, але з невимовною теплотою промовив Збирач. — Мені здавалося, що я вже забув, як це — відчувати тепло, яке не обпікає.
Дівчина м'яко притиснулася щокою до його долоні, дивлячись прямо в його очи. Крига між ними не просто скресла — вона перетворилася на чисту, живу воду, яка тепер вела їх вперед через будь-який морок.