Розділ 15. Пам'ять світла

Гранітна плита повністю піднялася, відкриваючи прохід до святилища. Олівія і Рейвен ступили на вівтарне підвищення. Тут, позбавлений фіолетового полону культистів, другий осколок Серця Бога лежав на білій мармуровій подушці. Він більше не тремтів і не ховався — чистий, срібний кристалічний уламок випромінював рівне, заспокійливе світло, яке м'яко витісняло залишки храмової прохолоди.
Рейвен обережно дістав із сумки перший осколок. Щойно два кристали опинилися на відстані кількох дюймів один від одного, між ними проскочила сліпуча срібна іскра.
— Олівіє, — тихо покликав воїн, поглянувши на неї. — Угода потребує завершення. Нам потрібні твої руки, щоб з'єднати їх. Сама сталь не здатна зварити те, що було створено богами.
Дівчина підійшла ближче. Страху більше не було — лише глибоке, трепетне передчуття. Вона поклала ліву руку на перший осколок, що лежав у долоні Рейвена, а праву, забинтовану, опустила на другий кристалл. Рейвен міцно стиснув її пальці, об’єднуючи їхні сили в одне ціле.
Щойно уламки торкнулися один одного, зал храму зник.
Надпотужний магічний резонанс не вибухнув болем — він вибухнув видінням, яке титанічною хвилею накрило свідомість обох мандрівників, вириваючи їх із похмурої реальності Прикордоння.
Вони стояли на вершині квітучого зеленого пагорба, якого ніколи не бачили у своєму житті. Не було ні чорного попелу, ні фіолетового чаду, ні покручених дерев Дикого Лісу. Над ними розгорталося безкрає, глибоке блакитне небо, на якому нежилися легкі, білі хмаринки. А в центрі цього неба царювало воно — Сонце. Величезне, сліпучо-біле Елькрішеве світило, яке розливало по землі справжнє, лагідне й щедре тепло.
Внизу, скільки сягало око, простягався старий світ до приходу темряви. Величезні золоті поля пшениці хвилювалися під подихом теплого вітру, наче безкрайній океан. У долині виднілося величне білокам'яне місто з високими шпилями та кришталевими дахами, на яких грали мільйони сонячних зайчиків. На дорогах було чутно сміх дітей, гуркіт торгових возів та спів птахів — справжніх, яскравих лісових птахів, які не боялися нічних потвор.
Олівія опустила погляд на свої руки й ахнула: на її шкірі не було жодних рун, жодних опіків чи бинтів. Вона відчувала дивовижну легкість, ніби з її грудей зняли залізну плиту, що давила всю її юність.
Поруч із нею стояв Рейвен. Проте це був не той похмурий, покритий шрамами Збирач у розбитих обладунках. На ньому був сліпучо-білий плащ Ордену Світла, його обличчя було молодим, без глибоких зморшок утоми, а сірі очі світилися дивовижним спокоєм і радістю. Він дивився на сонячну долину і вперше за п'ятдесят років щиро, відкрито посміхався.
У цьому видінні вони не просто бачили минуле — вони відчували його шкірою. Тепло сонячного променя, запах квітучої конюшини, абсолютну безпеку світу, де ніч була лише часом для відпочинку, а не смертельною загрозою. Це був дім, який вони втратили ще до свого народження. Світ, який вартувало рятувати.
Видіння розтануло так же раптово, як і почалося, залишивши після себе легкий дзвін у вухах.
Олівія і Рейвен знову стояли у напівзруйнованому залі Забутого Храму. Навколо них знову були сірі базальтові стіни та похмурі сутінки вічної ночі. Але в руках Рейвена тепер лежав один, значно більший уламок — два осколки ідеально зрослися, утворивши срібну сферу, яка тепер випромінювала стійке, тепле сяйво, що впевнено розганяло темряву в радіусі десяти кроків.
Дівчина повільно відняла руки, важко дихаючи. По її щоках текли сльози, але це були не сльози страху — це була туга за тим дивовижним світом, який вона щойно побачила.
Вона повернула голову до Рейвена й завмерла. Воїн усе ще тримав срібну сферу, але його погляд був спрямований у порожнечу. Його загартоване в боях обличчя пом'якшало, а в куточках сірих очей усе ще відбивалися залишки того далекого, справжнього сонця. Коли він перевів погляд на Олівію, в ньому більше не було колишнього холоду, відчуженості чи залізного прагматизму місії.
Магічний резонанс відкрив їм душі один одного. Він відчув її біль і чистоту, а вона — його колосальну самотність та вірність обов'язку.
— Ти теж це бачила? — тихо, майже пошепки запитав він, і його голос уперше здригнувся від справжніх емоцій.
— Так... — Олівія витерла сльозу лівою рукою. — Воно було таким теплим. Таким справжнім.
Рейвен повільно сховав збільшений осколок у свою сумку, але срібне світло продовжувало м'яко пробиватися крізь шкіру тканини. Він підійшов до Олівії на крок ближче, зняв залізну рукавицю і вперше сам, абсолютно свідомо, м'яко торкнувся її плеча.
— Тепер ми знаємо, за що боремося, травнице, — тихо, але з невимовною залізною рішучістю сказав він. — Це не просто казка з сувоїв. Це те, що ми повернемо. Разом.
І в цю мить Олівія зрозуміла: крига між ними не просто скресла — вона розбилася вщент. Похмурий Збирач і налякана травниця залишилися в минулому. Перед обличчям вічної ночі народилося щось зовсім нове, міцніше за залізо і яскравіше за золото.