Розділ 14. Світло крізь морок

Ватажок культистів, затискаючи руками розбите обличчя, з останнім прокляттям розчинився у фіолетовому диму, що хлинув із бічних проходів. Але його передсмертна магія встигла запустити захисний механізм, який ченці Ордену заклали на випадок осквернення храму.
Кам'яні блоки під підлогою здригнулися, почувся глибокий, залізистий скрегіт поршнів, і зі стелі звалилася величезна гранітна плита, повністю перекриваючи вхід до вівтаря, де лежав другий осколок. Тієї ж миті з вентиляційних шахт повалив суцільний, непроглядний туман — жива, матеріальна Тінь, яка не просто забирала світло, а поглинала будь-які звуки й тепло. Срібні руни на мечі Рейвена, здригнувшись, остаточно згасли. Зал занурився в таку абсолютну, суцільну пітьму, що Олівія не бачила власної долоні, піднесеної до обличчя.
— Рейвене! — крикнула вона, але її власний голос прозвучав глухо, наче замотаний у щільну повсть.
— Я тут, — почувся його низький голос зовсім поруч, але в ньому вперше прослизнула напруга. Холодне залізо його кіраси злегка зачепило її плече. — Не рухайся. Цей морок — Сліпота Елькріша. Стародавня пастка для тих, хто не має світла в душі. Мій меч безсилий, я не бачу, куди йти, а стіни починають стискатися. Якщо ми не пройдемо через лабіринт бічних коридорів до механізму плити за кілька хвилин, нас просто розчавить.
Олівія відчула, як крижаний подих пастки торкається її шиї. Тінь намагалася пробратися під одяг, загасити те іскристе джерело, яке тільки-но почало оживати в її грудях. Але тепер усе було інакше. Вона більше не була тією безпорадною дівчиною, яка ховалася від потвор. Вона уклала угоду. Вона була частиною команди.
— Рейвене, тримай мене за руку, — впевнено сказала вона.
Вона знайшла його велику, шорстку долоню в суцільній темряві. Його пальці міцно, але обережно стиснули її руку.
— Нам не потрібні сувої чи карти, — тихо продовжила Олівія. — Твій меч сліпий, але моє золото бачить крізь цей морок. Я підсвічу шлях. Але ти маєш захищати нас, якщо в коридорах залишилися пастки.
Дівчина заплющила очі й зробила глибокий вдих, концентруючись на залишках тепла в жилах. Цього разу вона не намагалася вдарити чи вибухнути. Вона згадала слова Збирача: *«Спрямуй її крізь пальці, наче воду...»* Вона уявила, як її магія перетворюється на м'яке, рівне полум'я звичайної свічки, яка спокійно горить у батьківській хаті.
Коли вона розплющила очі, з її правої долоні вирвалося не сліпуче бурштинове полум'я, а м'яке, глибоке золотаве сяйво. Воно не розганяло Тінь повністю, але пробивало в ній чистий, прозорий тунель завдовжки в кілька метрів. Цього світла було цілком достатньо, щоб побачити покручені базальтові коридори, які вели вглиб храмових підземель.
— Неймовірно... — тихо промовив Рейвен, дивлячись на її палаючі пальці. В його очах відбилося золото її магії. — Ти вчишся швидше, ніж будь-який послушник Ордену, якого я знав. Іди вперед, я прикриваю спину.
Вони рушили вглиб лабіринту. Олівія йшла першою, крок за кроком утримуючи рівне, стабільне світло, яке розсіювало крижаний морок перед ними. Два рази зі стін вилітали стародавні механічні списи — але Рейвен, орієнтуючись у золотому сяйві, блискавично викидав вперед свій важкий щит, із брязкотом ламаючи залізне вістря за секунду до того, як воно могло торкнутися дівчини.
Вони діяли як єдиний організм: її світло було його очима, а його залізна сила — її надійним щитом.
Нарешті коридор вивів їх до таємної кімнати керування, де на стіні висіли масивні заліві важелі, оповиті фіолетовою іржею культистів. Рейвен підійшов до головного важеля, перехопив його обома руками й із могутнім горловим криком смикнув донизу.
Десь у глибині храму пролунав важкий удар, і гуркіт плити, що піднімалася, відлунив підлогою. Суцільний чорний туман навколо них почав стрімко танути, зникаючи у вентиляційних шахтах, поступаючись місцем звичайній напівтемряві.
Олівія повільно опустила руку, дозволяючи золотому сяйву згаснути. Напад втоми знову хитнув її, але Рейвен не дав їй упати. Його рука обережно підтримала її за талію, допомагаючи втримати рівновагу.
— Ми пройшли це разом, Нове Сонце, — тихо, з глибокою теплотою в голосі сказав воїн, дивлячись на її втомлене, але горде обличчя. — Світло і залізо. Пастка зламана. Ходімо по наш осколок.