Розділ 13. Пастка в храмі

Перш ніж Вартові Храму встигли зробити бодай крок у бік мандрівників, кам'яні плити під ногами Олівії та Рейвена здригнулися від різкого, сухого клацання. Головні дубові двері позаду них із гуркотом зачинилися, і по залу прокотився глухий, задоволений сміх.
Зі схованих у напівтемряві бічних галерей храму одна за одною почали виходити постаті в багряних балахонах. Попереду них ступав високий чоловік, чиє обличчя повністю приховувала маска з черепа хижого птаха. У його руці, затиснутий у чорній залізній рукавиці, палахкотів фіолетовий смолоскип, що вивергав задушливий сірчаний дим.
— Треба ж, яка вдача, — процідив ватажок культистів, і його голос луною відбився від високого склепіння. — Ми прийшли по другий осколок, а великий Збирач сам привів до нас Нове Сонце. Тіньовий Лорд буде задоволений такій щедрій офірі.
— Брати культу... — Рейвен навіть не здригнувся, лише міцніше перехопив руків'я меча, стаючи так, щоб закривати Олівію своєю широкою спиною. — Ви зрадили власну кров заради рабства у вічній ночі. Цьому храму не місце для вашої гнилі.
— Цей храм уже давно належить нам! — вигукнув культист і змахнув смолоскипом. — Убити воїна, дівчину взяти живою!
Тієї ж миті зал перетворився на хаос. Прокляті лицарі-вартові, підкоряючись волі культистів, із важким брязкотом рушили вперед, заносячи іржаві, але оповиті фіолетовою магією мечі. З галерей полетіли перші отруєні стріли та згустки темного вогню.
— Олівіє, лівий фланг! — скомандував Рейвен, і його голос перекрив гуркіт битви. — Стримуй культистів променями, не підпускай їх до вівтаря! Я беру на себе залізо!
Воїн рвонувся вперед, наче розлючений ведмідь. Його великий меч описував сліпучі срібні дуги, з брязкотом відбиваючи важкі удари проклятих вартових. Метал кришився, срібні руни на клинку випалювали фіолетовий морок із суглобів кам'яних лицарів, перетворюючи їх на купки нерухомого брухту.
Олівія залишилася позаду, відчуваючи, як знайомий панічний страх знову намагається стиснути її горло. Два культисти з кривими кинджалами вже бігли прямо на неї, вигукуючи прокляття.
*«Стань її частиною. Спрямуй її крізь пальці, наче воду...»* — пронеслися в голові слова Рейвена, сказані на плато.
Дівчина глибоко вдихнула, виставила вперед ліву руку для балансу, а праву, забинтовану, спрямувала на нападників. Вона не стала заплющувати очі. Вона дивилася прямо на ворога. Золоті нитки в її жилах спалахнули слухняним, гарячим теплом.
З її пальців зірвалися два тонких, як голки, але неймовірно щільних промені бурштинового світла. Вони з шипінням прошили повітря, влучивши прямо в груди культистів. Магічний удар був настільки чистим, що багряні балахони спалахнули золотим вогнем, а самі нападники відлетіли назад, гублячи зброю.
— Виходить! — вигукнула Олівія, відчуваючи, як уперше за весь час вона керує своїм даром, а не дар керує нею.
Проте ватажок у масці птаха виявився сильнішим. Побачивши, що його люди програють, він підкинув фіолетовий смолоскип угору. Той завис під стелею, вибухнувши густою хвилею мороку, яка миттєво загасила срібне сяйво меча Рейвена. Воїн на мить осліп у цій абсолютній темряві, і один із проклятих лицарів сильним ударом щита збив Збирача з ніг.
Ватажок культистів опинився прямо перед Олівією, заносячи свій ритуальний кинджал над її грудьми.
— Твоє сонце згасло, дівчино! — просичав він.
Олівія зрозуміла: часу на тонкі промені немає. Вона виставила обидві долоні вперед і дозволила золоту всередині себе вибухнути короткою, спрямованою хвилею. Сліпучий бурштиновий спалах розірвав темряву навколо неї. Ватажка відкинуло на кілька метрів, його маска тріснула, відкриваючи спотворене жахом обличчя, а фіолетовий смолоскип під стелею з шипінням розпався.
Світло повернулося. Рейвен уже був на ногах — його меч одним точним випадом пробив груди останнього проклятого вартового. Зал храму знову затих, завалений тілами культистів та уламками стародавнього заліза.
Рейвен важко дихав, спираючись на свій клинок. Його долоні були покриті кіптявою, але коли він повернувся до Олівії, в його сірих очах відбилося справжнє захоплення.
— Ти впоралася, травнице, — тихо промовив він, підходячи до неї. — Ти втримала лінію.
Олівія втомлено посміхнулася, притискаючи праву руку до грудей. Вона знову вижила, і цього разу — завдяки власному контролю. Але головна нагорода все ще чекала на них попереду. Фіолетовий туман навколо вівтаря розсіявся, і другий осколок Серця Елькріша, чистий і срібний, повільно опустився на кам'яну плиту, чекаючи на дотик Нового Сонця.