Розділ 12. Руїни Забутого Храму

   Того дня чорнильне небо над Прикордонням нарешті проковтнуло залишки багряного марева, затягнувшись важкими, залізо-сірими хмарами. Пустельний тракт, яким вони йшли, уперся в глибоку, порослу покрученим чорноліссям ущелину. Саме тут, на самому дні базальтового провалля, де повітря здавалося густим і пахло тисячолітнім пилом, лежала їхня перша мета.

   Руїни Забутого Храму виринали з мороку поступово, наче скелет гігантського чудовиська, що загрузло в земній корі. Колись це була велична білокам'яна споруда Ордену, але п'ятдесят років вічної ночі перетворили її на мертвий моноліт. Величезні мармурові колони лежали розколотими, немов сірники, а колись сліпучо-білі стіни покрилися товстою кіркою чорного лишайника та фіолетової плісняви — вірної ознаки того, що тіньова магія пустила тут глибоке коріння.

    Рейвен зупинився на краю обриву, піднявши руку в залізній рукавиці. Олівія миттєво завмерла за його спиною, вдивляючись у гнітючу тишу храмового двору.

— Ми на місці, — глухо промовив Збирач, знімаючи шолом і прикріплюючи його до пояса. Його обличчя було зосередженим, а ніздрі здригалися, вловлюючи кожен рух повітря. — Це Перший Храм Світла. Саме тут під час Катастрофи ченці нашого ордену намагалися сховати другий осколок Серця Бога.

    Олівія зробила крок уперед, і в ту ж мить її права рука під бинтами відгукнулася не болем, а дивним, тягучим магнетичним імпульсом. Золоті лінії під шкірою м'яко запульсували, витягуючись у бік зруйнованого входу до головного залу.

     Захисна шкіряна сумка на поясі Рейвена відповіла ледь помітним сріблястим миготінням.

    — Він там... — прошепотіла дівчина, вказуючи пальцем на темний провал брами, над якою колись височіла кам’яна емблема сонця, тепер розбита вщент. — Я відчуваю його, Рейвене. Він кличе. Але... там є щось іще. Щось дуже холодне.

   — Пастки Ордену або ті, хто прийшов за ним раніше за нас, — воїн перехопив руків’я свого великого меча, і срібні руни на лезі ліниво спалахнули, проганяючи сутінки навколо їхніх ніг.

     — Пам'ятай про нашу угоду, травнице. Тримайся моєї спини і не випускай силу без мого наказу. Храм може здетонувати від будь-якого неконтрольованого спалаху.

    Вони почали спускатися крутою, засипаною уламками кам'яних плит стежкою. Що ближче вони підходили до розлогих дубових дверей, які наполовину зігнили й зсунулися з петель, то сильніше Олівію огортало відчуття чужої, застиглої величі. Це місце було занедбаним, але не порожнім. Навіть крізь товщу руїн пробивалася ледь помітна, чиста аура стародавньої святині, яка тепер вела запеклу, мовчазну боротьбу з фіолетовим мороком, що намагався задушити її зсередини.

    Вони переступили поріг. Усередині панувала напівтемрява. Величезний головний зал храму був завалений уламками даху, крізь які замість сонячного світла просочувалося гнітюче сіре безвихіддя. Проте прямо в центрі зали, над розбитим вівтарем, у повітрі повільно оберталася густа, майже відчутна сфера фіолетового туману, всередині якої вгадувалися контури кришталевої сльози.

    — Осколок... — Олівія мимоволі зробила крок уперед, але залізна рука Рейвена миттєво перегородила їй шлях, притиснувши до своєї залітної кіраси.

    — Стояти, — процідив воїн, звужуючи сірі очі.
З напівтемряви навколо вівтаря, відокремлюючись від кам'яних стін, почали повільно підніматися тривимірні тіні. Вони не були схожі на звичайних Бродяг — ці постаті мали обриси стародавніх лицарів у розбитих обладунках, а замість облич у них зяяла порожнеча, заповнена фіолетовим вогнем.

   — Прокляті Вартові Храму, — тихо сказав Рейвен, повністю оголюючи свій гігантський меч, який тепер залив зал чистим срібним сяйвом. — Охоронці, які піддалися темряві. Настав час для твоєї магії, Олівіє. Але цього разу ми діятимемо разом.