Розділ 8. Бунт у сутінках

    М’яке тепло, що залишилося після дотику до каменя, миттєво вивітрилося з печери, поступаючись місцем звичній нічній прохолоді. Олівія сиділа нерухомо, вдивляючись у свої пальці, на яких усе ще ледь помітно тліли золоті іскри. Слова Рейвена важким каменем упали на її плечі, притискаючи до землі. 

Нове Сонце. Провідник. Спасителька світу.

    Усе це звучало як божевілля, як чужа, страшна казка, до якої вона не мала жодного відношення.

   — Ні, — тихо промовила вона, похитавши головою. Вона підняла очі на воїна, і в її погляді знову спалахнув страх, змішаний із гнівом. — Ні, ти помиляєшся. Я не те, що ти шукаєш. Я просто Олівія. Травниця з Ост-Гейвена. Моя місія — збирати коріння, сушити м’яту і лікувати людей. Я не збираюся воювати з твоїми монстрами.
Рейвен повільно підвівся, знову стаючи тією самою залізною, непохитною стіною. Його обличчя в сутінках здавалося висіченим із граніту.

    — Ост-Гейвена більше немає, Олівіє, — його голос прозвучав безжально і сухо, наче удар металу об камінь. — Дівчини-травниці теж більше немає. Твоє колишнє життя згоріло тієї ж секунди, коли Тіньові Бродяги відчули твоє світло. Тепер твій шлях один — зі мною. Твоє життя, твій дар, кожен твій подих віднині належать місії. Ми знайдемо решту осколків Серця Бога, або темрява поглине цей світ остаточно.

    — Ти не маєш права вирішувати за мене! — Олівія схопилася на ноги, незважаючи на біль, що пронизав її тіло. Вона важко дихала, стискаючи кулаки. — Я не твоя зброя! Я не піду з тобою в лігво потвор лише тому, що так написано в якихось старих сувоях твого ордену!

   — Це не питання вибору, — Рейвен зробив крок до неї, і його сірі очі звузилися. — Ти думаєш, що можеш просто піти? Втекти до іншого села, сховатися в лісі? Щойно ти випустиш хоча б одну золоту іскру, вони знайдуть тебе. Тіньовий Лорд не заспокоїться, поки не вип’є твою кров до останньої краплі. Зі мною ти маєш шанс вижити. Сама — ти труп.

    — Краще померти вільною в лісі, ніж бути твоєю полонянкою! — закричала вона.
Рейвен більше нічого не сказав. Він просто розвернувся, підійшов до вовчої шкури, що закривала вхід до печери, і сів поруч, поклавши свій величезний меч на коліна. Його поза чітко давала зрозуміти: розмову закінчено, шлях закрито.

    У печері запала важка, гнітюча тиша, що порушувалася лише тріскотом багаття. Олівія повернулася на своє ложе, але всередині неї все вирувало. Образа на весь світ, біль через втрату Марти і шалений протест проти цього похмурого, холодного воїна злилися в одне бажання — за будь-яку ціну вибратися звідси.

    Вона чекала довго, годинами, рахуючи кожен удар власного серця. Коли багаття перетворилося на купу тліючого вугілля, а дихання Рейвена стало глибоким і рівним, дівчина вирішила діяти.

    Олівія обережно, наче тінь, піднялася зі свого місця. Вона намагалася навіть не дихати, крок за кроком просуваючись до виходу. Кожен шурхіт сухого моху під її босими ногами здавався їй оглушливим вибухом. Вона тримала пораняну руку притиснутою до грудей, щоб випадково не зачепити каміння стіни.

    Рейвен сидів нерухомо, схиливши голову. Його очі були заплющені.

    До виходу залишалося всього два кроки. Олівія протягнула ліву руку, обережно відсуваючи край важкої вовчої шкури. Холодне нічне повітря лизнуло її обличчя, приносячи свободу і запах Дикого Лісу. Серце тріумфально калатнуло — вона змогла. Вона втече, сховається в глушині, де ніхто її не знайде.

    Вона зробила крок за поріг печери, як раптом чиясь залізна, нищівна хватка замкнулася на її зап'ясті.

   Олівія навіть не встигла скрикнути. Одним швидким, плавним рухом Рейвен смикнув її назад углиб печери. Дівчина не втримала рівноваги й упала на землю. Воїн миттєво опинився над нею, притискаючи її плечі до холодної кам’яної підлоги. Його обличчя було в кількох дюймах від її, а в сірих очах не було й сліду сну — лише крижана, залізна пильність.

    — Куди зібралася, травнице? — тихо, майже пошепки процідив він.

    — Пусти мене! Пусти! — Олівія відчайдушно забилася під його вагою, намагаючись вирвати руку, але його залізні пальці тримали її мертвою хваткою. — Я ненавиджу тебе! Я не піду з тобою!

   — Подивися туди, — Рейвен різко повернув її голову в бік виходу з печери, трохи піднявши вовчу шкуру носком чобота.

   Олівія завмерла. У нічній темряві лісу, всього за кілька сотень кроків від їхнього сховища, між деревами повільно пропливали тонкі, видовжені фіолетові вогники. Тіньові Бродяги прочісували хащі, їхній заупокійний шепіт тихим ехом доносився навіть сюди. Вони шукали її.

    — Вони чекають, коли ти вийдеш, — тихо сказав Рейвен, повільно відпускаючи її плечі й піднімаючись на ноги. — Наступного разу я не буду тебе ловити. Якщо так кортить згоріти — йди. Але мій обов'язок — донести Серце Бога, і я не дозволю тобі підставити нас обох через твою дурість.

    Олівія залишилася лежати на землі, важко дихаючи й затискаючи поранену руку. Сльози безсилля нарешті прорвалися і потекли по її щоках. Вона зрозуміла, що він правий. Світ за межами цієї печери більше не належав людям. Вона справді була в пастці — і єдиним її захистом був цей похмурий воїн, якого вона так запекло ненавиділа.