Розділ 7. Дотик до істини

Рейвен повернувся до вогнища, залишаючи Олівію наодинці з її гнівом та страхом. Проте тиша тривала недовго. Воїн опустився на одне коліно біля свого похідного мішка і витягнув звідти важку шкіряну сумку, покриту срібними захисними рунами. Зсередини сумки пробивалося слабке, ледь помітне білувате миготіння, від якого тіні по кутках печери миттєво стиснулися й поблідли.

— Ти кажеш, що не знаєш, хто я такий, — глухо промовив Рейвен, розв'язуючи шкіряні шнурки. — Я — Збирач. Мій орден присягнув знайти те, що було втрачено п'ятдесят років тому, коли світ занурився в ніч.

Він обережно дістав із сумки невеликий предмет і повернувся до дівчини. На його відкритій долоні лежав дивний уламок. Він був схожий на шматок кришталю або застиглої срібної сльози, але всередині нього повільно переливалися бліді сріблясті іскри. Камінь здавався згаслим, майже мертвим, але в його глибині відчувалася колосальна, спляча вага.

Олівія мимоволі подалася вперед, забувши про обережність. Щойно камінь з'явився на світлі, золоті нитки під її шкірою на правій руці запульсували так потужно, що бинти знову налилися знайомим жаром. Цей камінь не був чужим. Він відгукувався на її кров, як дитина на голос матері.

    — Це... — прошепотіла вона, заворожено дивлячись на срібне сяйво. — Що це?
    — Осколок Серця Елькріша. Частина бога, яка колись тримала сонце над нашими головами, — Рейвен підійшов ближче і протягнув руку з каменем до неї. — Мій клинок відчув твій спалах на галявині, бо твоє золото має ту саму природу, що й це срібло. Торкнися його.

   — Ні, я боюся... — Олівія відсахнулася, згадавши, який біль приніс їй останній вибух магії.
   — Торкнися, — наполягав воїн, і в його залізному голосі вперше прозвучала не вимога, а глибока, прихована надія. — Якщо я помиляюся, ти просто відчуєш холодний камінь.

    Олівія вагалася лише мить. Пересилюючи страх, вона повільно протягнула ліву, здорову руку. Її пальці, тремтячи, наблизилися до кристала й м'яко лягли на його гостру грань.

    Те, що відбулося наступної секунди, змусило Рейвена затамувати подих.

    Камінь більше не був мертвим. Щойно шкіра Олівії торкнулася кристала, тьмяні срібні іскри всередині нього спалахнули сліпучим білим полум'ям. Срібне світло хлинуло назовні, миттєво змішуючись із золотими нитками, які прорвалися крізь бинти на правій руці дівчини. Два кольори — чисте золото і яскраве срібло — переплелися в ідеальному, гармонійному танку, заповнюючи всю печеру м'яким, теплим світлом справжнього передранкового сонця.

    У цьому світлі вся похмурість печери зникла. Повітря стало чистим, наче навесні, а тупий біль у пораненій руці Олівії раптово вщух, поступаючись місцем глибокому, заспокійливому теплу. Камінь не забирав її силу і не вибухав — він підживлював її, стаючи її продовженням.

    Рейвен дивився на цю картину, застигши як кам'яна статуя. Його сірі очі розширилися від релігійного трепету. Він бачив багато магів, бачив сильних ченців свого ордену, але ніхто з них не міг розбудити осколок Серця Бога одним лише дотиком. Камінь вимагав кровних жертв і складних ритуалів, але зараз він слухняно співав у долонях цієї дівчини.

    Воно нарешті склалося в його голові. Стародавнє пророцтво ордену, яке всі вважали красивою казкою для наляканих селян.

    — Олівіє... — тихо, майже пошепки промовив він, і в його голосі більше не було колишнього холоду чи суворості. — Пророцтво не брехало. Тіні напали на Ост-Гейвен не заради звичайних жнив. Вони шукали тебе.

    Дівчина повільно відняла руку від каменя, і срібно-золотий спалах м'яко згас, залишаючи по собі лише приємне тепло в жилах. Вона налякано подивилася на воїна.

    — Про що ти кажеш? Хто я?
    Рейвен обережно сховав осколок назад у сумку і подивився на неї з сумішшю тривоги та глибокої поваги.

   — Ти не просто травниця, яка вміє палити тіней, Олівіє. Ти — Нове Сонце. Провідник, якого Серце Бога чекало п'ятдесят років. Ти єдина у всьому світі, хто може з'єднати всі осколки воєдино і випалити Тіньового Лорда з нашої землі. І тепер мій меч належить тобі, хочеш ти цього чи ні. Бо без мене тебе розірвуть на шматки, а без тебе цей світ ніколи не побачить світанку.