Розділ 6. Перші питання

    Пробудження було важким, наче вихід із глибокого, липкого болота. Спочатку до Олівії повернулися звуки: тихий тріскіт сухого коріння в багатті, тужливе виття вітру десь високо в кронах дерев і розмірене, металеве шурхотіння. Потім накотила хвиля болю — права рука від пальців до самого плеча горіла так, ніби її все ще випалювало те шалене золоте полум'я.

    Дівчина різко розплющила очі й спробувала схопитися на ноги, але голова відьми крутнулася, і вона безсило впала назад на жорстку підстилку з сухого моху та ялинового гілля.

    — Не смикайся, якщо не хочеш, щоб твої магічні канали остаточно розірвалися, — пролунав низький, прохолодний голос із темряви.

    Олівія миттєво повернула голову на звук. Вона перебувала в невеликій, напівзатопленій печері, надійно прихованій посеред лісових хащ. Біля вогнища, спиною до входу, сидів масивний чоловік. На ньому не було шолома, і в тьмяному бурштиновому світлі багаття виднілося його суворе, наче висічене з граніту обличчя та коротко підстрижене волосся. У руках він тримав гострий брусок, методично і спокійно правлячи лезо величезного дворучного меча, що лежав на його колінах.

    Страх, змішаний із панікою, знову підступив до горла дівчини. Вона миттєво притиснулася спиною до кам'яної стіни печери, підтягуючи коліна до грудей і намагаючись сховати свою поранену руку, яка тепер була акуратно перев'язана чистими бинтами, просоченими якоюсь пахучою трав'яною маззю.

    — Хто ти такий?! — її голос здригнувся, але в ньому почулися відчайдушні, захисні нотки. — Де Марта? Де всі? Що ти зі мною зробив?!

    Воїн навіть не поворухнувся. Металевий шурхіт бруска по сталі продовжувався в тому ж незмінному, заспокійливому й водночас лякаючому ритмі.

    — Твоє селище згоріло, — сухо, без жодної краплі співчуття відповів він. — Твоя наставниця мертва. А я — той, хто витягнув тебе з галявини під скелею за годину до того, як туди прибув новий загін культистів Тіньового Лорда.

    Спогади про ніч кривавих жнив ринули в голову Олівії суцільним жахливим потоком: палаючий Ост-Гейвен, крики сусідів, пазурі потвор і Марта, що падає на коліна в калюжу власної крові. Сльози запекли в очах, але дівчина запекло втамувала їх, не дозволяючи собі виказати слабкість перед цим похмурим незнайомцем. Від нього віяло небезпекою, залізом і війною.

   — Ти брешеш... — прошепотіла вона, хоча глибоко всередині знала, що кожне його слово — правда. — Ти один із них. Ти прийшов забрати моє золото!

    Рейвен нарешті перервав роботу. Він повільно відклав точильний камінь, підвівся на повний зріст, змушуючи Олівію стиснутися ще сильніше від його масивних розмірів, і підійшов ближче до її ложа. Його сірі очі дивилися на неї холодно й вивчаюче, позбавлені будь-яких емоцій.

    — Якби я хотів забрати твою силу, я б залишив твою руку гнити після того вибуху, — він указав підборіддям на її чисті бинти. — Натомість я використав останній флакон настоянки скельних марок, щоб зупинити некроз твоїх тканин. Мені потрібні відповіді, дівчино. І я вимагаю їх просто зараз.

    Він опустився на одне коліно перед нею, залишаючись на відстані кількох кроків, але його аура тиснула не гірше за кам’яне склепіння печери.

— Звідки в тебе цей дар? Хто навчив тебе випускати первісне світло Елькріша? Звичайні селянки не спалюють трьох Тіньових Бродяг одним подихом. Хто ти така?

    Олівія затамувала подих, сильніше стискаючи здоровою лівою рукою краї свого понівеченого плаща. Його холодний тон і залізні вимоги викликали в ній не лише страх, а й глухий супротив.

   — Я нічого тобі не скажу, — відрізала вона, зухвало дивлячись прямо в його сірі очі, хоча її серце калатало як божевільне. — Я тебе не знаю. І я тобі не довіряю.

   Рейвен замружився, і на його обличчі на мить проступила втома, яка швидко змінилася звичною суворістю. Він повільно підвівся.

   — Твоя довіра мені не потрібна, травнице. Але твоє життя тепер залежить від мого меча. Відпочивай. Тіні шукають джерело спалаху, і щойно твої канали трохи затягнуться, нам доведеться йти. Хочеш ти того чи ні.