Розділ 4. Сліпучий спалах

    Гілки Дикого Лісу нещадно шмагали обличчя, а коріння, що випиналося з чорної землі, раз у раз намагалося підкосити ноги. Олівія бігла вперед, не розбираючи дороги. Пекучий біль у правій руці випалював свідомість — обвуглена шкіра тріскалася, а золото в жилах бушувало, наче розпечена лава, готова прорвати тіло зсередини.
Позаду не вщухало гнітюче, тріскуче шипіння. Тіньові Бродяги не знали втоми. Вони не бігли — вони летіли над чагарниками, залишаючи на листі крижану паморозь і невблаганно скорочуючи відстань. Повітря навколо Олівії ставало дедалі холоднішим, а в голові знову зазвучав той самий отруйний, заупокійний шепіт, від якого німіли пальці.

    Дівчина вискочила на невелику лісову галявину й раптово зупинилася як укопана.
Попереду височіла суцільна, прямовисна базальтова скеля. Шляху далі не було. Вона опинилася в пастці.

    Олівія різко розвернулася, притискаючись спиною до холодного каменю. Серце калатало у грудях, наче полонений птах, а по щоках текли гарячі сльози безсилля та розпачу. Марта була мертвою. Ост-Гейвен згорів. Все її життя перетворилося на попіл за одну єдину ніч.

    З гущавини дерев на галявину повільно виповзли три постаті. Попереду йшов культист у багряному балахоні, чиє обличчя ховалося під моторошною маскою з черепа вепра. В його руці горів отруйно-зеленим вогнем ритуальний кинджал. Обабіч нього, витягуючи свої видовжені вугільні тіла, ковзали двое Тіньових Бродяг. Із їхніх пащ цівками текла фіолетова пара.

    — Ось ти й попалася, маленька відьмо, — процідив культист, і його голос прозвучав як шурхіт сухого листя. — Твоє золото належатиме нашому Лорду. Твоя кров окропить Його вівтар.
Монстри пітьми синхронно рушили вперед, звужуючи кільце. Холод став настільки нестерпним, що дихання Олівії виривалося з рота білою парою. Тіні підняли свої пазуристі лапи, готуючись одним ривком прикувати її до скелі. Культист заніс кинджал.

    Смертельний страх — первісний, гострий, як лезо — затопив Олівію. Коли здавалося, що все втрачено і наступна секунда стане для неї останньою, всередині неї щось остаточно зламалося. Страх переріс у чисту, концентровану лють. Лють за Марту, за Ані, за знищене селище.
«Я не згасну в цій темряві!» — пронісся в її думках шалений крик.

     Вона більше не намагалася стримати чи сховати свій дар. Вона повністю розчинила внутрішні шлюзи.

    Галявина вибухнула.

    Це не був просто спалах — це був тотальний, сліпучий шторм первісного сонячного світла. З її забинтованої, пораненої долоні вирвалася колосальна хвиля чистого бурштинового вогню.

     Світло було настільки яскравим і щільним, що на мить ніч навколо перетворилася на білий день, а сторічні дерева на краю галявини обпалило термічним ударом.

    Тіньові Бродяги навіть не встигли видати звуку. Щойно хвиля золота торкнулася їхніх вугільних тіл, вони миттєво спопелилися, розчиняючись у повітрі, наче сухий попіл під подихом урагану. Культист у багряному балахоні встиг лише злякано зойкнути перед тим, як його кістяна маска тріснула і розсипалася, а самого його відкинуло далеко в хащі, де його поглинуло випалююче світло.

    Коли спалах ущух, на галявині запала абсолютна, оглушлива тиша.

    Чорна земля навколо Олівії випалилася до сірого каміння, а повітря пахло чистою озоновою свіжістю, повністю очищене від смороду сірки та отрути. Дівчина важко дихала, все ще притискаючись спиною до скелі. Золоті лінії під її шкірою повільно згасали, залишаючи по собі тупу, пульсуючу втому.

    Вона вижила. Вона знищила ворога. Але тепер вона знала напевно: ховатися більше немає сенсу. Полювання почалося, і світло всередині неї вимагає або повної перемоги, або остаточної смерті.