Розділ 3. Криваві жнива

Тієї ночі багряний місяць зійшов занадто рано, пофарбувавши шибки хат в отруйний, тривожний колір. У повітрі пахло сухим пилом, згарищем і тим особливим залізистим смородом, який травниця Марта завжди називала «диханням могили». Навіть зазвичай спокійні лісові птахи замовкли, а худоба в загонах почала дико битися об дерев'яні огорожі.
Олівія стояла біля вікна своєї хатини, затиснувши в кулаці сушені стебла скельних марок. Магія в її крові поводилася дивно — золоті нитки під шкірою не просто вібрували, вони буквально пекли, наче розпечені голки, змушуючи пальці тремтіти.
— Вони йдуть, Марто... — прошепотіла дівчина, озираючись на наставницю. Стара жінка стояла біля печі, гарячково згрібаючи в шкіряну сумку найцінніші настойки та сувої. — Золото всередині мене... воно просто розриває груди. Такого ніколи не було.
— Тихо, дитино, тихо, — Марта підбігла до неї, хапаючи за плечі. Її руки були холодними як лід. — Це не просто тіні. Це велике полювання. Тобі треба бігти до підвалу під старою клунею. Одразу, як почуєш...
Вона не встигла договорити.
Селище Ост-Гейвен здригнулося від такого жахливого, горлового виття, що у вікнах миттєво тріснуло скло. Це не були звичайні вовки чи лісові хижаки. Збоку лісової стежки на вулиці поселення лавиною ринули вони — монстри пітьми. Тіньові Бродяги, схожі на витягнуті вугільні силуети з палаючими фіолетовими очима, летіли над землею, залишаючи за собою крижаний слід. Слідом за ними йшли масивні Вартові Глибин, чиї пазуристі лапи з легкістю розламували навпіл дерев'яні паркани.
Умить паніка охопила Ост-Гейвен. Задзвонив церковний дзвін, але його звук майже одразу захлинувся, коли одна з потвор обрушила дзвіницю. Почалися руйнування: соломині стріхи хат спалахували від фіолетового вогню культистів, які йшли слідом за монстрами, залишаючи по собі сморід сірки та отрути. Люди вибігали на вулицю у нічних сорочках, кричали, втрачаючи у темряві дітей, і падали, підкошені отруєними лезами.
— Олівіє, біжи! — закричала Марта, виштовхуючи дівчину через задні двері, що виходили до саду.
Але Олівія не могла просто втекти. Крізь дим і крики вона побачила, як сусідська хата, де жила маленька семирічна Ані, донька коваля, уже палає фіолетовим полум’ям. Сама дівчинка вискочила на поріг, затискаючи вуха руками від жаху, а прямо до неї, витягнувши пазуристі лапи, повільно наближався гігантський Вартовий Глибин.
— Ні! — крик сам вирвався з грудей Олівії.
Забувши про всі застереження, про страх бути викритою, вона кинулася через задимлений двір. Золоті нитки під її шкірою рвалися назовні, вимагаючи виходу. Дівчина вискочила прямо між потворою та наляканою дитиною.
— Іди геть! — закричала вона, виставляючи вперед праву руку.
Вона не знала, як керувати цим даром, вона ніколи не робила цього навмисно. Але відчай і бажання врятувати дівчинку зробили все за неї. Магія всередині Олівії вибухнула хаотичним, диким полум'ям. Сліпучий спалах чистого золотого світла вирвався з її долоні, прорізавши нічний морок.
Удар був настільки потужним, що Вартового Глибин буквально розірвало на шматки, які миттєво згоріли в повітрі, перетворившись на смердючий попіл. Проте вибухова хвиля виявилася неконтрольованою — Олівію саму відкинуло назад, на тверду землю. Права рука від пальців до ліктя спалахнула пекучим, нестерпним болем, а бинти, якими вона зазвичай приховувала руни, обвуглилися й розсипалися.
— Ані, біжи до лісу! — хрипко крикнула Олівія, підводячись на ноги й притискаючи поранену руку до грудей. Дівчинка, задихаючись від плачу, кинулася в темряву між деревами.
Олівія озирнулася на свою хату. Вона палала. Посеред двору, оточена трьома Тіньовими Бродягами, стояла Марта. Наставниця тримала в руках старий срібний кинджал, але сили були нерівними. Одна з тіней різко зметнулася вперед, пробиваючи груди старої жінки крижаним пазуром.
— Марто!!! — відчайдушний крик Олівії потонув у загальному гуркоті руйнації селища.
Стара травниця впала на коліна, її погляд на мить зустрівся з очима Олівії. Вона не кликала на допомогу. Одними губами вона прошепотіла: *«Тікай. Нове Сонце...»*
Тіні розвернулися на крик Олівії. Їхні фіолетові очниці спалахнули, відчувши чисте, потужне джерело золота, яке щойно випалило їхнього побратима. Полювання наблизилося впритул. Олівія, задихаючись від сліз і пекучого болю в руці, розвернулася і кинулася вглиб Дикого Лісу, залишаючи позаду палаючі руїни свого минулого життя та ніч, яка щойно забрала у неї все.