Розділ 2. Передчуття бурі

Олівія так і не змогла заснути. Вона просиділа на ліжку до тих пір, поки важка сутінкова імла за вікном не набула брудно-сірого відтінку — місцевої подоби ранку. Годинами дівчина вслухалася в нічні шурхоти, але той дивний чоловік у чорному плащі більше не з’являвся на пагорбі. Він просто розтанув у темряві, залишивши по собі липке відчуття тривоги.
Вранці Ост-Гейвен нагадував розтривожений вулик. Попри відсутність сонця, повітря було задушливим і густим. Люди рухалися швидше, ніж зазвичай, розмовляли напівпошепки, а на вулицях раз у раз гуркотіли вози, завантажені важкими дубовими колодами та залізними прутами. Селище готувалося до облоги.
Вийшовши на ганок, Олівія одразу помітила старійшину Бранда. Він стояв на площі в оточенні кількох міцних чоловіків із мисливськими рогатинами.
— Світильники перевірили? — гукав Бранд, нервово смикаючи сиву бороду. — Якщо бодай один лояльний кристал згасне посеред ночі, ми всі мертвяки! Томасе, що з воротами?
— Укріплюємо, старосто, — почувся глухий голос коваля з-під надбрамної арки. — Але самі знаєте: якщо прийдуть Тварюки Глибин, засуви їх не втримають. Нам потрібна магія. Справжня, а не ці недогарки.
Бранд лише скрушно махнув рукою. Магії світла в радіусі трьохсот ліг ніхто не бачив уже кілька десятиліть.
Олівія опустила очі й попрямувала до колодязя. Щоразу, коли люди заводили розмови про магію, її серце стискалося від страху. Сьогодні її долоні пекло сильніше, ніж зазвичай. Щоб приховати це, вона з самого ранку замотала кисті рук щільними лляними бинтами, натерши їх соком чистотілу — про всяк випадок, якщо хтось запитає про причину.
— Олівіє! — до неї підбігла маленька Міра, донька сусідки. Дівчинка міцно тримала в руках стару ганчір’яну ляльку. — Мама просила дізнатися, чи маєш ти ще заспокійливий збір? Малюк Дан плаче і плаче, а корова в хліві взагалі відмовляється пити.
— Маю, сонечко, зараз винесу, — Олівія лагідно всміхнулася, хоча всередині все крижаніло. Тварини і немовлята завжди першими відчували наближення Жнив.
Вона повернулася до хати, відсипала в мішечок сушеної собачої кропиви, м’яти та коріння валеріани. Коли дівчина знову вийшла на поріг, щоб віддати трави дитині, її погляд мимохідь упав на крайню хату біля самого лісу.
Там, притулившись спиною до старого розлогого тиса, стояв учорашній незнайомець.
У густих денних сутінках Олівія змогла роздивитися його краще. Він був високим, широкоплечим, а його чорний плащ здавався зітканим із самої нічної тіні — настільки глибоким був колір тканини. Капюшон був насунутий низько, але дівчина встигла помітити різку, ніби висічену з каменю лінію підборіддя, тонку смугу старого шраму біля рота і кілька пасм темно-попелястого волосся, що вибилися на лоб. За спиною чоловіка справді висів масивний меч, обмотаний шкіряними ременями так, що видно було лише важке навершя у формі розправлених крил.
Він не брав участі в загальній метушні. Поки весь Ост-Гейвен панікував, цей чоловік просто спостерігав. Холодний, зібраний і смертоносний.
Раптом до незнайомця підійшов старійшина Бранд. Олівія затамувала подих, удаючи, що поправляє ремінець на черевику, а сама прислухалася.
— Гей, подорожній! — грубо гукнув староста. — Наше селище зачиняється на ніч Жнив. Чужинцям тут не місце. Тобі краще забратися до заходу... ну, до того, як місяць зійде. Ми не ділитимемося сховищами з кожним зустрічним бродягою.
Чоловік повільно повернув голову в бік Бранда. Коли він заговорив, його голос виявився низьким, оксамитовим, але від нього віяло таким холодом, що староста мимоволі зробив крок назад.
— Я не шукаю вашого сховища, старосто, — відчеканив чужинець. — Ваші стіни — це просто труна, яку ви самі для себе будуєте. Вони не встоять.
— Що ти тявкаєш, волоцюго?! — спалахнув Бранд, хоча його руки на рогатині затремтіли. — У нас є три лояльних кристали першого рангу! Вони захистять площу!
— Вони згаснуть через чверть години після того, як Багряний Місяць перетне зеніт, — байдуже кинув незнайомець. — Їхня сила вичерпана. Якщо хочете жити — тікайте в гори прямо зараз. Наступна ніч випалить Ост-Гейвен до попелу.
— Геть звідси! — закричав Бранд, червоніючи від люті. — Забирайся, провіснику біди, поки мої хлопці не випустили тобі кишки!
Чужинець нічого не відповів. Він лише ледь замітно здвинув плечима, розвернувся і спокійним, розміреним кроком попрямував геть із селища — туди, де починалися перші хащі Дикого Лісу.
Проходячи повз колодязь, він на мить зупинився. Олівія завмерла, боячись навіть поворухнутися. З-під глибокого капюшона на неї блиснули очі — незвичайного, майже прозорого сірого кольору, схожі на лезо свіжозагартованої сталі. Чоловік затримав на ній погляд лише на секунду, але дівчині здалося, що цей погляд проник їй під шкіру, прямо туди, де в жилах пульсувало заборонене золотаве світло. Він відчув його? Чи це просто параноя?
Перш ніж вона встигла щось зрозуміти, чужинець зник серед дерев.
— Божевільний якийсь, — пробурчав Бранд, підходячи до Олівії. — Ходять тут усякі перед Жнивами, паніку сіють... Ти чого тут стоїш, дівчино? Бігом у хату і зачинися як слід! Багряний місяць уже близько.
Олівія кивнула, але слова незнайомця засіли в її голові, наче отруйні стріли. *«Ваші стіни — це просто труна... Вони не встоять»*.
Повернувшись до кімнати, вона підійшла до дзеркала і зняла бинти з правої руки. Сяйво під шкірою більше не було слабким. Воно пульсувало в такт її серцю, стаючи дедалі яскравішим. Насувалися не просто Жнива. Насувалося те, до чого ніхто в Ост-Гейвені не був готовий.