Розділ 1.

Елькріш умирав повільно, і разом із ним задихався світ.
Олівія поправила важкий вовняний плащ, кутаючись від нічної прохолоди, і міцніше перехопила кошик із сушеною лавандою. На вулицях Ост-Гейвена панувала звична, майже липка тиша. Останні п’ятдесят років сонце більше не сходило. Небо над головою нагадувало вічну сутінкову завісу, пофарбовану в колір розведеної сажі, і лише раз на місяць, коли на небосхил викочувався повний, багряно-кривавий місяць, пітьма ставала по-справжньому живою.
І ця ніч мала настати вже завтра.
— Тікай до хати, лісове дівчисько, — прохрипів старий коваль Томас, зачиняючи важкі залізні віконниці своєї майстерні. — Тіні вже близько. Навіть худоба в стійлах реве від страху.
— Вже йду, дядьку Томасе, — тихо відповіла Олівія, прискорюючи крок.
Люди в селищі вважали її дивакуватою. Сирота, яка виросла на самій межі з Диким Лісом, знахарка, що знала мову трав. Але ніхто з них не знав її справжньої таємниці. Ніхто не знав, чому вона насправді так боялася повного місяця.
Дівчина майже бігла вздовж занедбаних дерев’яних будинків, де крізь щілини зачинених вікон ледве пробивалося тьмяне світло лояльних світильників — слабких магічних камінців, які ще зберігали крихти колишнього світла Елькріша. Ці іскри гасли з кожним роком, залишаючи людство сам на сам із мороком.
Заскочивши до своєї маленької хатини на околиці, Олівія засунула важкий дерев'яний засув і з полегшенням притулилася спиною до дверей. Серце калатало у грудях, як наполоханий птах.
Вона поставила кошик на стіл і піднесла руки до обличчя. Її пальці тремтіли.
— Знову… — прошепотіла вона, затамувавши подих.
Крізь тонку шкіру на кінчиках її пальців пробивалося слабке, але чисте, золотаве сяйво. Воно не було схоже на брудне жовте світло затухаючих кристалів. Це було живе, тепле світло, від якого по тілу розливалася дивна гаряча хвиля. Олівія злякано стиснула кулаки, ховаючи долоні в складках плаща. Ця сила прокидалася в ній сама по собі, щоразу сильніше, коли наближалися «криваві жнива». Якби інквізитори або старійшини дізналися, що всередині звичайної травниці живе заборонена магія світла, її б спалили на першому ж багатті як відьму, що приваблює тіней.
За вікном раптом пролунав протяжний, тужливий виття вовка, яке миттєво обірвалося на високій ноті.
Олівія завмерла. Вовки так не виють. Це був звук із самого серця пітьми.
Вона підійшла до вузького вікна і ледь підняла край завіси. Далеко на пагорбі, де починався Дикий Ліс, застигла висока чоловіча постать. Темний силует чітко виділявся на тлі похмурого неба. Чоловік був одягнений у довгий чорний плащ із глибоким капюшоном, а за його спиною виднілося руків'я величезного меча.
Він не ховався. Він просто стояв і дивився на селище, ніби чогось чекав.
Раптом чоловік підняв голову, і Олівії здалося, що його погляд крізь темряву і відстань упіпився прямо в її вікно. Дівчина відсахнулася, важко дихаючи. Вона відчула, як її пальці знову обпекло зсередини золотавим теплом, ніби у відповідь на чиюсь присутність.
Хто це був? Мисливець? Чи один із тих, хто приносить смерть?
Олівія ще не знала, що цей похмурий бродяга прийшов за останнім, що залишалося в цьому світі — за осколками бога. І що дуже скоро їхні долі сплетуться в такий тугий вузол, який можна буде лише розрубати мечем.
Ніч перед повним місяцем тільки починалася, і вона обіцяла бути кривавою.