Розділ 12. Тінь бджоли та залізне серце

Це сталося так швидко, що життя навіть не встигло змінити колір. Ранок був сповненим звичайного галасу: Ентоні, уже майже дорослий чоловік, сперечався з батьком про породу нових коней; дівчата сміялися на терасі. Едмунд просто вийшов у сад, щоб зрізати кілька квітів для мого столу.
​Один короткий вигук. Один укус бджоли.
​Я вибігла на ґанок саме в ту мить, коли він опустився на коліна. Його обличчя, завжди таке живе й рухливе, почало стрімко набрякати. Він хапав ротом повітря, і я бачила, як життя витікає з нього, мов фарба з перекинутої склянки.
​— Едмунде! — я впала поруч із ним на траву, не зважаючи на те, що моя домашня сукня брудниться в землі. — Дихай! Будь ласка, просто дихай!
​Він подивився на мене. У цьому погляді не було страху — лише безмежний жаль від того, що він не встиг дорахувати наші щасливі дні. Його рука, яка так впевнено тримала ключі від моєї клітки, безсило впала на траву.
​Він помер на моїх руках раніше, ніж приїхав лікар. Сонце все ще яскраво світило, птахи продовжували співати, але мій світ став чорно-білим ескізом.
​Наступні дні я пам’ятаю фрагментами, наче розірвані сторінки блокнота.
Ентоні... мій первісток, мій хлопчик, який раптом став віконтом Бріджертоном. Я бачила, як він стояв біля труни батька — блідий, із застиглим поглядом, намагаючись не розплакатися перед молодшими братами. У вісімнадцять років на його плечі ліг увесь Оберн-Голл, увесь цей величезний вулик, який раніше тримався на силі Едмунда.
​Я бачила, як він шукав моєї підтримки, але в мені було порожньо. Тієї миті, коли серце Едмунда зупинилося, я закрила своє на такий замок, який не зміг би відкрити ніхто у світі. Моє кохання було занадто великим, щоб ділити його з кимось іншим. Тепер усе, що в мені залишилося, належало дітям.
​Я відклала пензлі. Кольори завдавали болю. Тепер моєю творчістю стали їхні долі.
​— Мамо? — Ентоні зайшов до мого кабінету через місяць після похорону. Він тримав у руках рахунки та листи. — Я не знаю, чи впораюся. Батько завжди знав, що робити.
​Я підвелася. Мій голос, раніше такий мелодійний, став рівним і твердим.
— Ти — Бріджертон, Ентоні. Ми впораємось. Ми зможемо. Батько навчив тебе бути лідером, а я навчу тебе бути фортецею.
​Я підійшла до нього і поклала руку на його плече.
— Від сьогодні діти — це центр мого всесвіту. А ти — його опора. Ми виведемо кожного з них у світ. Ми дамо їм усе, крім однієї речі...
​— Якої, мамо? — запитав він тихо.
​— Я не дозволю нікому з них страждати так, як страждаю я зараз, — промовила я, дивлячись на портрет Едмунда, який я так і не встигла закінчити. — Але я навчу їх обирати серцем. Бо це єдине, що має сенс.
​Я зачинила двері кабінету. Я стала Матріархом. Моя сукня знову була ідеально застебнута, мої манери — бездоганні, а серце — надійно сховане під бронею обов’язку. Бріджертони стали легендою Лондона, але ніхто й ніколи не дізнався, що під цією блискучою оболонкою жила жінка, яка щоночі в темряві малювала пальцем на простирадлі профіль чоловіка, який колись врятував її з клітки.
​Ескіз було закінчено. Тепер почалася історія династії.