Розділ 11. Палітра восьми сердець

Оберн-Голл перетворився на вулик, де тиша стала рідкісною розкішшю, а любов — повсякденною роботою. Ми з Едмундом спостерігали, як наше відображення розмножується у восьми різних долях, і кожен новий крик у дитячій лише змушував нас міцніше триматися за руки.
​Після Ентоні, який взяв на себе тягар відповідальності та силу батьківського погляду, і Бенедикта, який успадкував мою душу митця, наш дім став місцем вічного відкриття.
​Поява Коліна принесла в дім невгамовну цікавість. Він був дитиною, яка завжди шукала, що за горизонтом. Його спрага до життя змушувала нас з Едмундом згадувати наші перші прогулянки — ту саму жагу до невідомого.
​Потім була Дафна. Наша перша донька, яка стала ідеальним поєднанням моєї вихованості та внутрішньої сталі Едмунда. Вона навчила нас, що сила може бути витонченою. Дивлячись на неї, Едмунд часто шепотів мені: «Вона — це ти в ту ніч у бібліотеці, тільки світ ще про це не знає».
​Елоїза стала нашим особистим викликом. Її гострий розум і небажання миритися з рамками нагадували мені про мою власну боротьбу. Вона розпалювала в нас суперечки про майбутнє, про права, про свободу. Едмунд сміявся, качаючи її на гойдалці: «Вайлет, ми створили бунтівницю, з якою не впорається весь Лондон».
​Франческа принесла в дім тишу. Вона була глибиною, яку потрібно було вивчати. Вона навчила нас чути те, що не сказано словами. Завдяки їй наші з Едмундом вечори біля каміна стали ще інтимнішими.
​Грегорі та Гіацинта — наші фінальні акорди. Вони принесли хаос і сміх у той час, коли ми вже могли б стати поважними й нудними. Вони змушували Едмунда бігати по саду, як хлопчика, а мене — відкладати пензель, щоб просто ловити ці миті радості.
​Кожна дитина була для нас не обов’язком, а новим приводом подивитися один на одного з захватом. Ми не розчинилися в дітях — ми знайшли в них нові грані нашої пристрасті.
​— Поглянь на них, Вайлет, — сказав Едмунд того останнього, занадто яскравого літнього ранку. Ми стояли на терасі, спостерігаючи, як діти грають у крикет на галявині. — Ми створили не просто сім’ю. Ми створили армію любові.
— І кожен із них має твій характер, — посміхнулася я, притулившись до його плеча. — Такий же нестерпний і такий же прекрасний.
​Він обійняв мене, і я відчула те саме тепло, що й двадцять років тому під дощем. Сонце стояло в зеніті. Світ був ідеальним. Але в траві, серед квітів гіацинтів, уже почулося тихе, ледь помітне дзижчання...