Розділ 9. Обітниця на лезі

Коли дворецький оголосив ім’я Едмунда, я почула, як у сусідній кімнаті мати впустила флакон із нюхальною сіллю. Вона вибігла у вітальню, гарячково поправляючи очіпок, але Едмунд навіть не глянув на неї. Він пройшов повз, прямо до кабінету мого батька.
​Я стояла в коридорі, притиснувшись вухом до дубових дверей.
— Лорде Леджер, — голос Едмунда був низьким і твердим. — Я прийшов не просити вибачення за вчорашнє. Я прийшов просити руки вашої доньки. У мене немає оранжереї маркіза Дорсета, але в мене є Оберн-Голл і слово Бріджертона: вона ніколи не буде в клітці. Вона буде малювати стільки, скільки захоче, і так, як захоче.
​Запала тиша. Я затамувала подих.
— Вона зіпсувала свою найкращу сукню, Едмунде, — нарешті промовив батько, і в його голосі я почула ледь помітну посмішку. — І ледь не зіпсувала моє прізвище. Бережи її. Дивись тільки, щоб вона не почала малювати карикатури й на тебе.
​Коли двері відчинилися, Едмунд вийшов і, не зважаючи на онімілу матір, підійшов до мене. Він просто взяв мою руку і переплів свої пальці з моїми. Темна лінія графіту під моїми нігтями торкнулася його чистої шкіри. Безповоротно.
*********
​Весілля.
Це не було солодке свято з картинок. Це була тиха церемонія в церкві Сент-Джеймс, де повітря пахло ладаном і вологою старої цегли. Мати все ж домоглася «ідеальної картинки» — білий шовк, квіти апельсина, товстий шар пудри на моїх щоках. Але під цією маскою я була іншою.
​Коли я йшла до вівтаря, я помітила в тіні колон дві постаті. Маркіз Дорсет стояв, схрестивши руки, його обличчя було холодною маскою програшу. Він дивився на мене так, ніби я була картиною, яку він не встиг купити на аукціоні. Граф Рочестер сидів на задній лаві, розслаблено розвалившись, і в його погляді читалася іронія — він уже шукав собі нову жертву серед наступного випуску дебютанток.
​Я глянула на Едмунда. Він чекав на мене біля вівтаря, і його комір знову був ледь помітно розстебнутий — маленька деталь, яка була зрозуміла тільки мені.
​— Чи берете ви, Едмунде Бріджертон, Вайлет Леджер за дружину? — голос священника відлунював від високого склепіння.
​— Беру, — відповів він так швидко, ніби боявся, що світ навколо знову спробує викрасти мене.
​Коли він одягав обручку на мій палець, він нахилився до мого вуха:
— Тепер ескіз життя малюємо ми, місіс Бріджертон. І жодних розмитих ліній.
​Ми виходили з церкви під шепіт лондонського натовпу. Сонце нарешті пробилося крізь хмари, і я відчула, що мій корсет більше не тисне. Не тому, що його послабили, а тому, що я нарешті почала дихати на повні груди.
​Карета з гербом Бріджертонів чекала на нас. Це був початок нашого власного реалізму.