Розділ 6. Потрійний вузол

Тиждень після прогулянки в парку перетворився на стратегічну гру. Мати сяяла: наш дім став найбільш відвідуваним у сезоні. На моєму столику для візиток тепер лежали картки, від ваги яких могло б провалитися дно карети.
​Окрім Едмунда Бріджертона, у моєму житті з’явилися ще двоє, і кожен із них був «партією», про яку мріяла б будь-яка дебютантка.
​Першим був маркіз Дорсет. Людина бездоганної репутації та ще бездоганніших манер. Він був старшим за Едмунда, стриманим і неймовірно багатим. Коли він заходив до кімнати, розмови стихали. Він не шукав емоцій — він шукав королеву для своєї імперії. Його погляд на мене був спокійним, як глибоке озеро, але я відчувала: під цією водою ховаються скелі, які не пробачають помилок.
​Другим став граф Рочестер. Веселун, улюбленець долі та власник земель, що межували з нашими. Він був втіленням традицій. Для моєї матері він був ідеальним варіантом — зрозумілим, титулованим і передбачуваним. Рочестер засипав мене квітами й компліментами, які звучали як завчена поема, але в його присутності я почувалася лише гарною вазою на камінній полиці.
​Того вечора у нас був прийом. Я стояла в центрі вітальні, затиснута між цими трьома світами.
*********
​— Міс Вайлет, я чув, ви захоплюєтеся ботанікою, — маркіз Дорсет зробив крок до мене, ігноруючи решту гостей. — У моєму маєтку є оранжерея, де зібрані рідкісні рослини з самого Сходу. Я був би вдячний, якби ви погодилися надати мені честь і поглянути на них. Можливо, зробити кілька... наукових начерків.
​Це був удар професіонала. Він знав про моє малювання і пропонував мені не просто шлюб, а «легальний» статус для мого хобі. Мати ледь не випустила віяло від задоволення. Маркіз пропонував мені золоту клітку, але з дуже високим стелею.
​— Ботаніка — це нудно, маркізе, — втрутився граф Рочестер, підходячи з іншого боку з келихом шампанського. — Міс Вайлет створена для балів та полювання. Вайлет, наступного тижня я влаштовую виїзд. Ваш батько вже погодився. Ви будете окрасою мого екіпажу.
​Я відчувала, як коло замикається. Рочестер пропонував мені життя, яке я знала і ненавиділа. Дорсет пропонував інтелектуальну повагу, але без краплі тепла.
*********
​А потім я відчула погляд Едмунда. Він стояв осторонь, не намагаючись втиснутися в нашу розмову. Він просто спостерігав, як я відбиваюся від цих двох велетнів світського Лондона. У його очах не було ревнощів — там був виклик. Він чекав, чи витримаю я цей тиск, чи піддамся логіці титулів та золота.
​— Мені здається, — раптом пролунав голос Едмунда, коли настала незручна пауза, — що міс Леджер зараз найбільше хоче не квітів і не полювання. Вона хоче повітря. Маркізе, графе... чи не дозволите ви мені вкрасти леді на одну хвилину, щоб показати їй ту саму «нічну красуню», що розцвіла на терасі?
​Це було зухвало. Це було на межі скандалу. Але в його голосі було стільки впевненості, що Дорсет лише холодно кивнув, а Рочестер розгублено відступив.
*********
​Коли ми вийшли на терасу, і прохолодне нічне повітря торкнулося мого обличчя, Едмунд повернувся до мене.
​— Дорсет дасть вам спокій, а Рочестер — розваги, — прошепотів він, і я побачила, як у темряві блиснули його очі. — Але жоден із них не знає, що ви малюєте в темряві, коли гаснуть свічки. Вайлет, вибір за вами. Але пам’ятайте: маркізи не вміють тримати ключі від кліток. Вони вміють лише їх зачиняти.