Розділ 5. Тіні Гайд-парку

Я тримала цей клаптик паперу так, наче він міг спалахнути кожної миті. Домальовані двері в кутку моєї «клітки» були не просто штрихом — це був маніфест. Едмунд Бріджертон не просто повернув мені малюнок; він дав мені зрозуміти, що бачить у мені не лише «інвестицію» Леджерів.
*********
​Наступного дня Лондон задихався від спеки та пліток. Гайд-парк о п’ятій годині був епіцентром світського безумства: нескінченна вервичка екіпажів, кавалери на гарних конях та леді під мереживними парасольками. Мати була в піднесеному настрої — візит Бріджертона надав нам ваги в очах сусідів.
​— Дивися прямо перед собою, Вайлет, — наставляла вона, поправляючи мою рукавичку. — Твоя неуважність вчора була майже чарівною, але сьогодні ти маєш демонструвати інтерес.
​Я демонструвала все, що від мене вимагали, але під спідницею, у потайній кишені, лежала моя відповідь. Я не вміла писати листи так, як це робили інші — вишукано і порожньо. Моїми словами були лінії.
​Коли наш екіпаж порівнявся з кавалькадою молодих джентльменів, я одразу впізнала його. Едмунд їхав верхи на вороному коні, і в його постаті було стільки природної сили, що він здавався чужорідним елементом серед цих напудрених лордів.
​Він помітив нас. Легкий нахил голови, бездоганна посмішка для моєї матері... і вичікувальний погляд для мене.
​— Леді Леджер, міс Вайлет, — він притримав коня біля нашої карети. — Якраз збирався обговорити з вашим батьком майбутнє полювання, але, здається, краса парку сьогодні затьмарює будь-які ділові плани.
​— Містере Бріджертон, ви справжній поет, — прихильно кивнула мати. — Чи не бажаєте ви супроводжувати нас під час прогулянки біля озера?
​Це був мій шанс. Коли ми вийшли з карети, мати одразу знайшла собі співрозмовницю в особі леді Данбері (яка після вчорашнього балу була напрочуд прискіпливою). Едмунд опинився поруч зі мною. Етикет вимагав відстані в три кроки, але повітря між нами було наелектризоване так, ніби ми стояли впритул.
​— Ви отримали мій «додаток» до ескізу? — тихо запитав він, не дивлячись на мене, ніби обговорював погоду.
​— Ви дуже сміливий художник, Едмунде, — я вперше наважилася назвати його на ім’я, і це слово на смак було як заборонений плід. — Але двері в моїй клітці... вони ведуть у невідомість. А невідомість лякає леді більше, ніж в’язниця.
​— Справжню леді — можливо, — він нарешті повернув до мене обличчя, і я побачила, як звузилися його зіниці. — Але я не бачив жодної леді в бібліотеці Данбері. Я бачив дівчину з вугіллям у руках і вогнем у погляді.
​Я зупинилася біля великого дуба, роблячи вигляд, що розглядаю лебедів на воді. Моя рука пірнула в кишеню.
​— Тоді вам варто поглянути на це, — я швидко, одним рухом, передала йому складений вчетверо аркуш, коли мати відвернулася. — Це мій «фінальний штрих».
​Я розвернулася і пішла до матері, не чекаючи на його реакцію. Серце калатало десь у горлі.
*********
​Він розгорне цей папір пізніше. І побачить там не замок і не двері. Він побачить начерк його власного обличчя в ту мить, коли він сміявся в бібліотеці. І підпис: «Той, хто тримає ключі».
​Це був початок кінця мого спокійного життя. І початок чогось, що пахло грозою та справжньою пристрастю.