​Розділ 3. Тіні на лаванді

Стук копит по лондонській бруківці відбивався у моїх скронях ритмічним болем. У кареті панувала тиша, яка була набагато гучнішою за будь-який оркестр. Мати сиділа навпроти, її обличчя в напівтемряві здавалося висіченим із холодного мармуру. Вона не вимовила жодного слова з того моменту, як ми залишили маєток Данбері, і це було ознакою найвищого ступеня її роздратування.
​Я дивилася у вікно на розмиті вогні нічного міста, відчуваючи, як шовк сукні безжально холодить шкіру. Тепер, коли зник запах дорогих парфумів і пудри, я знову відчула слабкий аромат вугілля від своїх рук. Спільний секрет з Едмундом Бріджертоном лежав на моєму серці важким, але водночас дивно теплим каменем.
​— Ти була занадто блідою під час представлення, — нарешті вимовила мати, не повертаючи голови. — Містер Бріджертон — надто вигідна партія, щоб ти дозволяла собі виглядати так, ніби побачила привида в його присутності.
​— Я просто втомилася, мамо, — тихо відповіла я, хоча всередині все кричало від іронії. Якби вона знала, що я бачила не привида, а людину, яка щойно врятувала моє майбутнє від ганьби.
​— Втома — це розкіш для тих, хто вже має обручку на пальці, — відрізала вона. — Завтра ми очікуємо візитів. Приготуй свою найкращу усмішку і залиш ці свої дитячі малюнки в шухляді. Світ прагне бачити леді, а не митця з брудними руками.
*********
​Коли ми нарешті дісталися дому і я опинилася у своїй кімнаті, я відмовилася від допомоги покоївки. Мені потрібно було самій розірвати ці пута. Я з ненавистю смикала гачки сукні, поки шовк не впав до моїх ніг безформеною купою «застиглої лаванди».
​Залишившись у самій лише сорочці, я підійшла до столу. Скетчбук лежав там — пошарпаний, справжній. Я відкрила сторінку з карикатурою на Данбері. Поруч, на чистому аркуші, мої руки самі почали виводити нові лінії.
​Це не була карикатура. Це був профіль чоловіка з розстебнутим коміром сорочки та поглядом, у якому не було осуду. Я малювала Едмунда не так, як бачили його в залі, а так, як бачив його місячне світло в бібліотеці.
​«Він назвав мене тією, хто виживає», — промайнуло в думках.
​Раптом я почула тихий стук у двері. Батько. Він зайшов тихо, як робив це завжди, коли хотів побажати мені добраніч без зайвих свідків. Він поглянув на розкидану сукню, потім на мої руки, забруднені графітом, і в його очах промайнув сумний проблиск розуміння.
​— Сьогодні був важкий день для моєї Розумниці? — запитав він, сідаючи на край ліжка.
​Я мовчки кивнула, закриваючи блокнот.
​— Світ навколо — це лише декорація, Вайлет, — прошепотів він, цілуючи мене в чоло. — Головне — не дозволити їм замалювати твій власний ескіз життя.
​Він пішов, а я залишилася в темряві, тримаючи олівець як зброю. Завтра прийдуть кавалери. Завтра знову буде маскарад. Але тепер я знала, що в цьому місті є принаймні одна людина, яка вміє дивитися крізь декорації.