Розділ 1. Ескіз на полях етикету

«Для більшості дівчат Сезон був початком життя. Для Вайлет Леджер він здавався початком кінця. Вона дала собі обіцянку: ніколи не належати чоловікові, який бачить у ній лише титул або гарну прикрасу вітальні. Вона воліла б залишитися старою дівою з плямами фарби на руках, ніж стати віконтесою з порожнечею в серці. Поки не з’явився він.»
*********
Руки моєї покоївки, зазвичай спритні та ніжні, сьогодні здавалися мені лещатами. Кожен рух, яким вона затягувала шнурівку мого корсета, відгукувався в легенях глухим болем. Мати стояла поруч, прискіпливо вдивляючись у кожну складку моєї шовкової сукні кольору «застиглої лаванди».
​— Дихай глибше, Вайлет, — кинула вона, навіть не дивлячись мені в очі. — Сьогодні ти не просто моя донька. Сьогодні ти — інвестиція в наше майбутнє.
​«Інвестиція». Я заплющила очі, відчуваючи, як до горла підступає нудота, яка не мала нічого спільного з тугим корсетом. Це була огида. Я стояла посеред своєї кімнати, обвішана перлами, як святковий пиріг, і відчувала себе товаром на ринку, який просто виставили в дорожчу вітрину.
​У кишені, прихованій під пишними спідницями, лежав мій маленький скетчбук і уламок вугілля. Моя єдина таємна зброя. Моя справжність, яку я збиралася пронести в цей зал фальшивих посмішок. Коли карета зупинилася біля маєтку, мої коліна зрадницьки затремтіли. Це не був солодкий трепет. Це був страх звіра, якого ведуть у клітку.
*********
​Зал зустрів мене задушливим ароматом сотень лілій, змішаним із запахом дорогого воску та поту, прихованого під товстим шаром пудри. Музика здавалася занадто гучною. Я бачила їх — матусь із хижими поглядами, які оцінювали мої зуби та поставу, і чоловіків, чиї очі ковзали по мені так, ніби вони обирали коня для полювання.
​Ще хвилина тут — і я просто задихнулася б. Коли мати відволіклася на розмову з герцогинею, я просто зникла. Тісна бальна зала лишилася позаду. Я майже забігла в дальнє крило маєтку, де запах воску поступався аромату старої шкіри та пилу. Бібліотека.
​Я сіла прямо на підлогу біля високого вікна, де падало бліде місячне світло. Корсет не давав зігнутися, тож я випрямилася, поклавши блокнот на коліна. Вугілля в моїх руках рухалося швидко. Я малювала не барона, який щойно намагався зі мною заговорити. Я малювала клітку, в яку мене сьогодні замкнули.
*********
​— Ви знаєте, — почувся раптом низький голос із темного кута, — якщо лорд Леджер дізнається, що його донька сидить на підлозі в сукні, яка коштує як невелике помістя, у нього може статися напад.
​Я різко підвела голову. У кріслі біля каміна сидів чоловік. Його сорочка була розстебнута біля горла, а в руках він тримав склянку з бурштиновим напоєм. Я мала б злякатися. Мала б втекти. Але замість цього я лише міцніше притиснула скетчбук до грудей.
​​— Мій батько був би більше стурбований тим, чому в приватній бібліотеці лорда Данбері ховається джентльмен, який підслуховує чужі думки, — відрізала я.
​Я відчула, як щоки спалахнули. Лорд Данбері не терпів порушення кордонів свого маєтку, і якби він застав мене тут, на підлозі, з пальцями в графіті — це стало б кінцем моєї ледь розпочатої подорожі у світське товариство.
​— Повірте, міс Леджер, лорд Данбері зараз занадто захоплений обговоренням своєї нової стайні, щоб піклуватися про спокій своїх книг, — Едмунд усміхнувся, і в кутиках його очей з’явилися дрібні зморшки. — До того ж, я маю тут певні привілеї... ми з ним маємо спільні справи.
​Він повільно підвівся. Місячне світло робило його постать ще масивнішою.
​— Мені сказали, що я маю знайти дружину. Але ніхто не попередив, що я маю шукати її серед фарфорових ляльок... — він кивнув на мій скетчбук. — Можна?
​Це було порушенням усіх мислимих меж. Леді не показує свої думки незнайомцю. Але я мовчки простягнула йому скетчбук. Едмунд повільно перегортав сторінки. Я бачила, як підіймаються його брови на карикатурі самого Данбері — я зобразила господаря балу схожим на роздуту рибу в перуці.
​— У вас дуже гостре око, Вайлет... і дуже небезпечне почуття гумору, — вимовив він моє ім'я так природно, ніби ми були знайомі вічність.
​Раптом важкі двері в кінці коридору рипнули. Почувся впевнений, важкий крок лорда Данбері та роздратований голос моєї матері.
​— Я впевнена, вона пішла десь сюди, мілорде! Пробачте її зухвалість, вона ще така дитина...
​Паніка крижаною хвилею прокотилася по спині. Едмунд зреагував миттєво. Він закрив блокнот і вклав його мені в руки, на мить затримавши свої теплі пальці на моїх.
​— Тікайте через двері для слуг, ліворуч за стелажами з античною літературою, — прошепотів він. — Данбері ніколи не перевіряє там хід. Я візьму удар на себе — скажу, що заблукав у пошуках виходу на терасу.
​Я глянула на нього — розгублена і вдячна.
​— Чому ви допомагаєте мені?
​Едмунд усміхнувся — тією самою посмішкою, яка, я вже знала, стане моїм прокляттям.
​— Бо ескізи не мають гинути в клітках. Біжіть, міс Леджер!