Частина 3.

Наші зустрічі ставали все частішими, ми багато гуляли, з Джеймсом було надзвичайно цікаво. Йому був дуже уважним, дуже милим та дуже ніжним. З ним я відчувала себе потрібною, щасливою та коханою. Мої метелики в животі танцювали не зупиняючись. 

Я навіть не помітила коли його речі опинилися в моїй шафі, навіть бабці-вахтерки вже пропускали його і віталися як із своїм. 

Я жила ним, я розчинилася в ньому, всі мої думки були лише про нього, я просто кохала. Кохала так, як нікого і ніколи не кохала. Я віддавала всю себе... Він навчив мене відчувати... Я відчувала себе потрібною, відчувала себе бажаною, відчувала себе коханою... Чи думала, що відчуваю... Ми будували спільні плани, мріяли... Я не помічала нікого навколо, я не помічала нічого... Тоді я не знала, що варто подивитися уважніше, що варто просто відкрити очі...

Засліплена своїми почуттями, я не помітила змін. Змін, які розбили все, розбили і зрунували мене... Але про це трішки далі..

- Я їду з друзями до Одеси - сказав мені якось Джеймс. Він це сказав так, немов промовив "Передай сіль".

- Ти їдеш з друзями? З якими? - запитала я і щось боляче кольнуло мені в районі серця, а в горлі ніби щось застрягло.. (як зараз пам'ятаю ці відчуття).

- З університету... ти їх не знаєш... - віхмахнувся Джеймс, - ми їдемо на травневі свята, а ти ж тоді не можеш поїхати... ти ж їдеш до батьків... і тобі не буле цікаво... там мало хто говорить англійською... 

Я лише кивнула головою, відігнала тривожні думки, проковтнула цю новину і відпустила...

Джеймс почав рідше приходити, рідше писати. рідше дзвонити. Я намагалась не думати про щось погане, переконувала сама себе, що він стдент, він зайнятий, в нього сесія... У мене просто не вистачило мужності задати питання але чи отримала б я на нього правдиву відповідь? Не впевнена...

Почались травнені свята, Джеймс поїхав з "друзями" в Одесу...Я чекала дзінка, чекала повідомлення... Чекала хоч щось... Мої повідомлення залишились без відповіді... прочитані але без відповіді.

Тоді я вперше заплакала... Тоді я почала відчувати, що щось не так. А Джеймс просто сказав: "Там був поганий зв'язок. І взагалі я гуляв із здрузями, я ж не міг постійно сидіти в телефоні". Це був перший двіночок. 

Наші зустрічі ставали рідшими... Він віддалявся... Я розуміла, що втрачаю його...  Проте він знову приходив, знову любив (чи мені так тоді здавалося) і знову зникав... 

Я розуміла, що це кінець. Він знову відмахувався, казав, що я все придумала.

Тоді я ще не знала, що ховається під цією прекрасною оболонкою із глибокими чорними очима...

Наші відносили себе вичерпали, він віддалився... Я відчувала себе спустошеною, моє серце не витримувало... Я скучала... Я кохала...

Я настільки втомилася і настільки була виснажена, що не помітила дещо... Я свою втому списувала на нерви і виснаження, але щось в голові клацнуло і з думкою "Та не може бути", я купила тест на вагітність.

______________________________________________________________________________________

Любі читачі, якщо ви прочитали, залиште, будь ласка, реакцію. Дякую:)