Крапелька довіри

Вечір прокрався занадто швидко. За прибиранням та галасом від свята я навіть не помітила як все закінчилося. Просто зловила себе на думці, що сиділа на кухні разом з Елом та дивилася на декілька самотніх кексів, поки він сьорбав свою каву з розчервонілими щоками. 

— Така гаряча? — запитала, щоб якось порушити ніякову тишу між нами. Ел лишень вичавив з себе посмішку та хитнув головою. — Тоді чому ти зашарівся? Спекотно?

— Насолоджуюсь  магічним відкатом, — байдуже знизав він плечима. — Ти ще не збираєшся додому? На вулиці вже темно.

— Мила спроба перемкнути тему, — іронічно посміхнулася йому. — Що там за прокляття таке було, що ти вирішив мужньо страждати?

— Хочеш собі теж таке? Пошукай в тарілці, може знайдеш подібне, — не менш весело зауважив він. — Ще декілька хвилин і забуду про нього як про страшний сон… Ти, до речі, мені винна одне бажання. Пам’ятаєш? 

—  Пам’ятаю, Елвіне. Я завжди тримаю своє слово. Загадуй, — полегшено видихнула, відчуваючи як розмова переходить в більш спокійне річище. 

— Хочу зіграти з тобою в “Правду чи дію”, що скажеш? — хитро примружив він свої очі, викликаючи черговий табун комах на шкірі. — Якраз доїмо те, що залишилося й мирно розійдемося. 

— Починай, — веселіше промовила та сьорбнула кави. — Завжди було цікаво, що у твоїй голові робиться. Ти мені свою довідку від психіатра так і не показав, хоча й погрожував. 

—  Не такий я вже й псих, — надув він свої щоки, перегорнув серветку на столі та відкинувся на спинку стільця. — Можна хоч крапельку довіри до мене? Взагалі не цінуєш…

— Я тобі довіряю! — запротестувала всередині мене відьма. — Щоб ти знав, я тобі найцінніше довірила! Мені для тебе нічого не шкода!

— Та невже? — протягнув чоловік та активував гру, змушуючи мене здивовано здійняти брови угору. А потім нахилився ближче та прошепотів. — Серце своє мені також довіриш? Га…? 

— Довірю. Я вже думала ти щось важке спитаєш… — полегшено видихнула. — Твоя черга, буркотун. Що було в тому проклятті? Я вже котрий раз тебе питаю, а ти так боїшся дати відповідь, що мені вже страшно стає. Там що, було завдання вбити когось?

— Вбити, напевно, було б легше… — вичавив з себе Елвін, перш ніж відкусити під мій шокований погляд нове бажання. — І наслідків значно менше. 

— Що. За. Безсовісний. Чоловік, — тільки й вирвалося з моїх вуст, поки він розгортав з розпачливим поглядом листочок. — І що ти цього разу витягнув також не скажеш?

— Своє особисте знуща-а-ання, Айві… — мало не проскиглив він. —  Давай зав’язувати з цим. А то  мій ліміт витримки на сьогодні вичерпано. Змилуйся наді мною…

— Не змилуюсь, в нас ще одне тістечко. Я жорстока страшна відьма, — мої пальці хутко витягнули  з його рук листочок і я зірвалася з місця, щоб він не встиг відібрати листочок. Серце билося в грудях так сильно, що, здавалось, ось-ось вискочить назовні. Елвін щось вигукнув позаду, але я вже не чула, бо намагалася прочитати написане.

— Айві, повернись! — пролунав зовсім близько його голос. Тягнути й далі не було куди, тому я зупинилася та вихопила очима:

«Поцілуй людину, якій подобаєшся».

Мої щоки зрадницьки спалахнули, а серце немов завмерло від очікування. Втім, чекати довго не довелося. Елвін не встиг зупинитися й з розбігу притулив нас обох до стіни. Наші погляди зустрілися і я напевно вперше побачила його з такого ракурсу. 

Тепле повітря пробиралося в легені. Я дивилася на губи Елвіна, які завмерли в кількох сантиметрах від моїх власних та прокручувала в голові слова на клаптику паперу. Смішно, але через свою помилку я усвідомила, наскільки цей чоловік був для мене важливим. Наскільки мені подобалося обіймати його та бути поруч. І щось мені підказувало, що я цьому нахабі також подобалася. Більше ніж він міг визнати.

— Правда чи дія? — тихо запитала, перехоплюючи за край кофти, щоб не втік. — Що скажеш, Елвіне? Я тобі подобаюсь?

— …а яка дія? — перепитав він, мало не спопеляючи мене своїми очима. 

— Поцілувати мене та нарешті зняти з себе це дурне прокляття, — прошепотіла йому в губи. — Ти більше ніде не знайдеш ще однієї відьми, якій зумієш сподобатись. Тому якось змирись вже з цим.

— Яка ж ти все-таки відьма… — тихо пробуркотів він над головою, перш ніж м’яко поцілувати. 

Десь на вулиці блукали нелюди, святкуючи Гелловін. Я не знаю, що було написано на першому листочку, але судячи з того скільки ми цілувалися цього вечора — там було щось між “змусь її задихатися від поцілунків” та “спокушай її всю ніч”. Хай там що — мене влаштовували обидва варіанти, тому що поруч з ним я була щасливою.