Розділ 17.3

Мої долоні так і лишилися розпластаними на його торсі, його рука з їжею скам'яніла вгорі. У вузькому просторі раптом стало настільки тісно, що нормальний вдих виявився неможливим. Ми завмерли впритул одне до одного, не здатні навіть ворухнутися.

І в цей момент абсолютного, непроглядного ступору, коли мій мозок просто вимкнувся, я несподівано випалила перше, що підкинула перелякана підсвідомість:

– Греме... а це правда, що ти лікував пташок із перебитими крилами, а потім ховав їх за парканом?

Він дивився на мене цілу вічність. Його очі розширилися, а губи ледь розімкнулися.

– Що? – прохрипів він так, ніби я запитала про квантову фізику.

Я судомно ковтнула. Відступила на крок, розриваючи контакт, і одразу ж вперлася стегном у металевий корпус морозильної камери. Обережно поклала долоні на гладку поверхню і незграбно видерлася назад на своє місце.

– Ну, тобто... я чомусь згадала про тих пташок, – пробурмотіла я, відчайдушно намагаючись ігнорувати гуркіт власного серця. – Твій брат сьогодні казав, що ти тягав їх додому, намагався врятувати, але не виходило. І доводилося ховати. Там, за територією.

– Еллі... – його голос прозвучав настільки низько, що відлунив у мене під ребрами. – Чому ти саме зараз про це згадала?

– Мені просто цікаво, яка ти насправді людина, – я нервово заправила за вухо руде пасмо та глянула на нього спідлоба, очікуючи чергової порції глузувань.

Але Грем не сміявся.

– І чому тобі це цікаво?

Мозок гарячково перебирав варіанти, і нарешті рятівна, хоч і відверто притягнута за вуха думка осяяла мою голову.

– Ну слухай, ти взяв мене в полон, фактично. Мені ж треба розуміти, з яким психом я маю справу.

– Психом, – рівно повторив він.

– Ну так. Або ти думаєш, що нормальні люди так одне з одним поводяться?

– Ні.

– Ну от.

– Нормальні люди здають порушників закону копам, – сухо сказав Грем.

Я важко ковтнула. М-да. Заперечити було нічого.

Він кілька секунд спостерігав за моїм зніяковілим обличчям, ледь чутно гмикнув і, здавшись, нарешті простягнув мені картонну коробку. Я переможним жестом притиснула її до грудей, блаженно відчуваючи тепло запеченого м'яса.

І тут я згадала про зібгану білу серветку, яку весь цей час мертвою хваткою стискала в лівій руці. Розгорнувши папірець, я потягнулася і помахала ним перед обличчям Грема. Його темні брови зійшлися на переніссі.

– Що це?

– Номер.

– Я бачу, що номер. Чий?

– Бреда. Ну, фотографа, – пояснила я.

Він спідлоба втупився в мене, і в його погляді промайнуло щось темне, колюче, схоже на гостре роздратування.

– Навіщо тобі його номер?

– Щоб фотографії забрати, які я зробила. Сфотографуй його на свій телефон, будь ласка, а то я цю серветку точно десь посію.

Жовна на його вилицях різко окреслилися. Він мовчки, не відводячи очей, дістав з кишені кремових штанів смартфон. Навів об'єктив. Екран коротко блимнув.

А наступної секунди Грем абсолютно буденним, вивіреним рухом висмикнув серветку з моїх пальців, зібгав її в щільну кульку і, не дивлячись, жбурнув у відро для сміття в кутку підсобки.

Я обурено роззявила рота, ледь не впустивши свій обід:

– Ти що робиш?!

– Ти ж сама сказала, що загубиш її, – він спокійно сховав телефон назад у кишеню. – Я усунув ризик.

– Але тепер контакти Бреда тільки в тебе! – обурилася я, сповна усвідомлюючи масштаб цієї підступності.

– Саме так, – куточок його губ зрадливо поповз угору, видаючи цілковите задоволення від ситуації. – Тож відтепер тобі доведеться бути надзвичайно милою, аби я зв'язався з ним і попросив ті кадри від твого імені.

– Ти нестерпний, розважливий маніпулятор, Ворде! – випалила я. Вихопивши з бокса пластикову виделку, я загрозливо наставила її на нього, мов бойовий тризуб. – Ти спеціально це провернув, щоб я не могла написати йому сама!

– Їж свій обід, Катастрофо, – він кинув скептичний погляд на мою пластикову зброю і відступив на крок ближче до виходу. – Поки я не передумав і не викликав шерифа, як зробили б нормальні люди.