Розділ 16.4

Я не стала чекати, поки він оговтається від удару по самооцінці. Вирвавши босоніжки з його руки, я стрімко розвернулася і рвонула в сад. Тільки мої босі п'яти замиготіли над смарагдовою травою.

Грему знадобилася секунда, щоб перетравити моє нахабство. А далі за спиною пролунав тупіт швидких, важких кроків.

– Ану стояти! – гаркнув він.

– Сам стій! – крикнула я у відповідь, на ходу перестрибуючи через згорнутий шланг. – Це концептуальна краса! Ти все одно не зрозумієш!

– Я тобі зараз таку концептуальну красу організую, фотографе! – його голос наближався з лякаючою швидкістю.

Я вже не могла бігти, бо задихалася від сміху. Розмахуючи босоніжками, наче бойовими нунчаками, я мчала між яблунями, не розбираючи дороги. Звісно ж, далеко втекти мені не вдалося. У мене були закороткі ноги, а в нього – ні.

Ворд наздогнав мене біля величезного куща декоративних гортензій. Його руки впевнено перехопили мене за талію, різко гальмуючи, і ми обоє за інерцією крутнулися, ледь не влетівши у важкі блакитні суцвіття. Я врізалася спиною в його груди, жадібно ковтаючи повітря і сміючись.

– Спіймав, Катастрофо, – гаряче видихнув він мені у маківку.

Я відчувала, як скажено калатає його серце від бігу.

– Це нечесно, – прошепотіла я, намагаючись віддихатися і притискаючи туфлі до себе. – У тебе ноги довші.

– Риба-крапля? – він розвернув мене до себе, не прибираючи великих, гарячих долонь із моєї талії. – Серйозно? Цей слизький, рожевий, розплющений... жах?

– Кожне творіння природи по-своєму прекрасне, Греме, – заявила я, з усіх сил намагаючись зберегти серйозну міну.

Він дивився на мене згори вниз, теж намагаючись перевести подих. У його темному волоссі заплутався зелений листочок, а на губах грала щира, дратівливо красива, лукава усмішка, – саме та, через яку я й втратила контроль над язиком кілька хвилин тому. Від цієї близькості несподівано стало надто тепло.

– Тобі неймовірно пощастило, що ми на весіллі мого брата, і я не можу дещо із тобою зробити просто зараз, – тихо та дуже переконливо повідомив він.

Моя усмішка миттєво згасла. Слово «дещо» прозвучало зовсім не як жарт. Пальці Грема відчутніше втиснулися в мої боки. Він нахилився ближче, торкаючись подихом моєї скроні:

– Взувай туфлі, Еллі. Нам час повертатися до серпентарію. 

Я вперлася долонями в його груди й рвучко штовхнула.

На превеликий подив, Грем навіть не подумав чинити опір. Тієї ж миті, коли його гарячі долоні зникли з моєї талії, даруючи мені рятівну дистанцію, він просто відступив на півкроку. 

– Я... піду віддам ось це, – пробурмотіла я, трохи незграбно піднявши перед собою камеру, яка весь цей час безжально била мене по стегну.

Ворд ліниво сховав руки в кишені світлих штанів, розслаблено схиливши голову набік.

– Іди, віддавай. А я поки спробую витрусити землю з волосся. Поруч із тобою я постійно опиняюся в якійсь багнюці, і щоразу стаю брудним.

– Зате щасливим, – бовкнула я раніше, ніж мозок встиг відцензурувати цю геніальну думку.

Час ніби сповільнився. Лукава посмішка на його губах здригнулася й почала повільно згасати. Її місце зайняло щось зовсім інше – незбагненне, глибоке й напрочуд зосереджене. Грем на мить опустив погляд на свої туфлі, а потім спідлоба знову вп'явся в моє обличчя.

У цьому виразі не було ні сарказму, ні зверхності, яка завжди нагадувала мені, хто він такий і скільки грошей я йому винна. Лише щось таке важке й відверте, від чого в мене перехопило подих.

– Іди вже, Катастрофо, – тихо, майже хрипко промовив він, не розриваючи нашого погляду. – Хлопцеві ж працювати треба.

– Йду.

Моя горда втеча виглядала б куди переконливіше, якби я не намагалася на ходу взути свої босоніжки. Потрапити ремінцем на п'яту, коли пальці відверто тремтять, виявилося ще тим квестом. Та я вперто йшла вперед по газону, фізично відчуваючи між лопатками його прикипілі, пильні очі.