Розділ 15.4

Ми пройшли крізь височезні скляні двері та опинилися на просторій відкритій терасі, що непомітно перетікала в ідеально вилизаний сад. Мене одразу ж засліпило яскраве сонце й неймовірний розмах дійства. 

Отже, ось як виглядають денні розваги на весіллях мільярдерів.

Уся територія була заставлена білосніжними шатрами, під якими ховалися розкішні дивани зі світлого льону. У повітрі стояв стійкий аромат дорогих парфумів і свіжих квітів. Між гостями снували офіціанти в білих рукавичках, тримаючи срібні таці з рівними рядами кришталевих келихів шампанського та канапе розміром з міліметр. Десь у затінку дерев струнний квартет виводив повільну версію якогось відомого поп-хіта.

Я прислухалася, і мій мозок миттєво розпізнав знайому мелодію. Це був Ед Ширан і його найвідоміша, до болю романтична балада «Perfect».

Тільки у виконанні скрипок вона звучала якось свіжо і несподівано. Я, сама того не усвідомлюючи, почала тихо підспівувати:

– Я знайшов дівчину... прекрасну і милу...

Грем, озброївшись келихом, скосив на мене очі й ледь помітно смикнув куточком губ. Ця його несподівано тепла напівусмішка стала для мене зеленим світлом. Набравшись сміливості, я посилила голос, ледь чутно погойдуючись у такт:

– Я не знав, що ти була тією, хто чекав на мене...

Саме в цю мить повз нас пропливла якась витончена блондинка. Вона зміряла мене таким зневажливим, презирливим поглядом, наче я затягнула вовче виття посеред королівського прийому. Від цього мій голос здригнувся, і я вже збиралася замовкнути, але Грем видав те, чого я ніяк не могла від нього передбачити. Він схилився ближче до мого обличчя і, дивлячись прямо в очі, безцеремонно підхопив естафету. 

– Крихітко, я танцюю в темряві, тримаючи тебе в обіймах...

Я скам’яніла. Витріщалася на нього, бо його вокал виявився... чистим, глибоким, із хриплинкою, що зараз вібрувала не лише в повітрі, а й десь під моїми ребрами. Ворд тягнув ноти неймовірно легко, без найменших зусиль, ідеально влучаючи в тональність.

Доспівавши фразу, Грем випростався, і лінива усмішка стала ще ширшою. Я продовжувала стояти з відвислою щелепою, не зводячи з нього приголомшеного погляду. 

– Що таке? – незворушно поцікавився він, роблячи ковток золотистого напою. 

– Ти... – я ледве зібрала літери до купи, безглуздо кліпаючи. – Ти співаєш... 

– Гріх заперечувати, – він легенько знизав плечима. – Є таке.

Я ніяк не могла прийти до тями, вивчаючи його обличчя, ніби бачила вперше в житті. Його непробивний сарказм щойно дав тріщину, і крізь неї промайнуло щось до неможливості глибоке. 

– Домашнє навчання. У колах, до яких належить моя родина, володіти якимось інструментом – це обов’язкова вимога. А коли мій викладач із фортепіано почув, що я щось там мугикаю собі під ніс, він змусив мене взятися ще й за вокал. 

– Це прозвучало... дуже гарно, Греме.

Усмішка враз зникла з його обличчя, а погляд став напрочуд м’яким. Не відриваючи від мене своїх пронизливих очей, Грем задумливо ковзнув великим пальцем по ніжці кришталевого келиха. 

– Ти теж чудово співаєш, Катастрофо, – озвався він ледь чутно. – У тебе неймовірний тембр. І точно не треба замовкати лише через те, що якась закомплексована блондинка не вміє радіти життю.

Я відвернулася і, на щастя, вихопила очима чергового офіціанта, що пропливав повз нас. Без зайвих церемоній я вихопила з його таці кришталевий келих. Злегка присіла в іронічному напівпоклоні через шпильку в бік місцевого етикету або звичайний нервовий рефлекс і зробила жадібний ковток. Може, навіть три. Крижане шампанське обпалило горло.

Потім оглянула зал. Я майже одразу помітила Ванессу. Та стояла й дивилася на нас. Натягнувши максимально приторну посмішку, я відсалютувала їй своїм келихом. Ванессу аж перекосило: її губи перетворилися на тонку смужку, і вона рвучко відвернулася, зверхньо сіпнувши плечем.

– Он твоя пасія стоїть, – кивнула я в її бік, не ховаючи лукавої посмішки. Грем ліниво перевів погляд у тому напрямку та глухо хмикнув. 

– Вона не моя, Катастрофо. 

– Серйозно? – я надпила ще трохи шампанського. – А витріщається так, ніби вже підбирає фіранки для вашої майбутньої спальні. Ну й паралельно вираховує, під яким кутом краще спихнути мене в басейн, щоб виглядало як нещасний випадок. 

– Не перебільшуй, – Грем плавно скоротив відстань між нами, а в його низькому голосі зазвучала відверта іронія. 

– Ванесса ніколи не бруднить ручок. Вона б просто дала хабар офіціанту, щоб він скинув тебе замість неї.

Я пирхнула та ледь не вдавилася шампанським. 

– Оце так заспокоїв! Тобто ти визнаєш, що твої фанатки становлять загрозу моєму життю? 

– Визнаю, – він трохи схилив голову, а в очах знову затанцювали знайомі бісики. – Чудово.

Грем по-хазяйськи прилаштував свою гарячу долоню мені на поперек і схилився до самого вуха: 

– Тримайся ближче до мене, пий своє шампанське і, дуже тебе прошу, постарайся не проткнути нікого шпажкою від канапе. Навіть якщо на тебе будуть дивитися як на сміття.

Я примружилася і обурено зиркнула на нього. 

– Ага, тобто їм, значить, можна все, а мені – ні? 

– Поки ти зі мною, їм не можна нічого, – незворушно відбив Грем.

Я трохи покрутила цю заяву в голові та дійшла абсолютно закономірного висновку: 

– А-а-а... Отже, якщо тебе раптом не опиниться поруч, я маю повне моральне право пустити в хід шпажку. Про всяк випадок. 

– Ні, Еллі, – рівним, безапеляційним тоном відрізав Грем. 

– Так, – з упертим викликом видала я. 

– Ні. 

– Так. 

Грем протяжно, неймовірно важко й цілком приречено зітхнув.