Розділ 15.3

Трясучись, я натиснула на відеодзвінок. Дядько підняв слухавку майже миттєво. 

– Еллі? – з тривогою на обличчі вигукнув він з екрана. – Ти де пропала? І чому ти не в автобусі?

– Привіт, дядьку, – я нервово заправила за вухо руде пасмо. – Тут таке діло... Я по дорозі знайшла роботу.

– Роботу? Яку ще роботу?

– Розумієш, це такий тур! – з ентузіазмом взялася вигадувати я. – Подорожуємо з місцевими інді-музикантами. Їм конче був потрібен фотограф для репортажів, я скинула своє портфоліо й якось приєдналася до них. Тепер от катаємося містами...

Дядько лише глибоко зітхнув, дивлячись на мене з екрана своїм добрим, але змученим поглядом. 

– Еллі, – м’яко перервав він цей потік. – Брехати ти геть не вмієш. Що насправді сталося?

Мій запал миттєво згас. 

– Добре, розкусив, – здалася я. – Я зараз працюю на одну надзвичайно впливову родину. Ти сто відсотків про них чув. Це Ворди. 

– Які ще Ворди? 

– Ті самі. Ті, що забудовують Нью-Йорк хмарочосами, і не тільки…

– Що?! – дядько аж подавився, а його очі округлилися. – Ворди? Як тебе взагалі до них занесло?! 

– Це надто довго пояснювати, – я розвернула камеру, щоб продемонструвати розмах своєї тимчасової золотої клітки: старовинне ліжко, розкішну ліпнину, стійку з дизайнерськими сукнями. – Зараз я не можу говорити відверто. Щойно приїду до тебе, розповім все до найменших дрібниць. От тільки поки не уявляю, коли саме це станеться.

Якийсь час він мовчки роздивлявся королівські апартаменти на відео, а коли я знову перемкнула камеру на своє обличчя, побачила, що він став украй серйозним і якимось пригніченим. 

– Еллі... – стиха вимовив дядько. – Твоя мама понад усе мріяла б, щоб ти трималася подалі від неприємностей. Щоб ти була в безпеці. Ці люди існують в абсолютно іншому вимірі – жорстокому й бездушному. Благаю, будь максимально обережною.

Від згадки про маму в горлі миттєво утворився болючий ком. Я змусила себе натягнути легку усмішку. 

– Обіцяю, дядечку. Усе буде добре. Не переймайся, я дам їм раду.

Щойно ми попрощалися, я відкинула телефон на ліжко, почуваючись трохи впевненіше.

Раптом у двері пролунав короткий стукіт. Я завмерла, нашорошивши вуха. Ручка навіть не сіпнулася, двері лишалися зачиненими.

Ну, це точно не Грем, – промайнула абсолютно впевнена думка. – Цей нахаба вже б давно ввалився без жодних церемоній.

Я підвелася, розправила спідницю своєї блакитної шифонової сукні і покрокувала відчиняти. Очікувала побачити когось із прислуги або щонайменше того дерев’яного дворецького. Але, на мій превеликий шок, на порозі стояв саме він. Грем.

– І чого ти стоїш під дверима? – спитала я, трохи насупивши брови.

Відповіді не було. Натомість він вкрай прискіпливо оглядав свій «неслухняний реквізит». Його очі ковзнули по моїх плечах, пробіглися вниз по блакитній тканині й повернулися до ключиць. Я внутрішньо стиснулася, готуючись до порції уїдливого сарказму про те, що посміла проігнорувати ту ідеальну бордову сукню. Проте... Ворд лише мовчав і, як не дивно, жодним словом не прокоментував мою витівку.

– Греме, – з натиском покликала я, змушуючи його нарешті зустрітися зі мною поглядом.

Він змигнув, ніби виринаючи з власних думок. 

– Га? – спокійно озвався він. 

– Питаю, чому не зайшов сам?

Грем ліниво обперся широким плечем об одвірок, сховавши руки в кишені темних штанів. 

– Ти ж могла саме перевдягатися. Тому й... чекав.

Я з підозрою примружила очі, вивчаючи його обличчя. 

– Та ти що... 

– Що не так? – він ледь помітно вигнув брову. 

– Це підозріло, – констатувала я, спираючись рукою на дверну ручку. 

– Що саме? 

– Твоя поведінка. Вона дуже дивна.

Він видав тихий смішок, але усмішка здавалася якоюсь штучною. 

– З чого такі висновки? 

– З того, що ще сьогодні вранці ти навіть у ванну до мене запхався.

Грем прошив мене пильним поглядом, і в глибині його очей промайнуло щось таке, від чого моя спина знову вкрилася сиротами. 

– Серйозно? – тихо, на межі шепоту перепитав він. 

– У тебе що, амнезія? – я схрестила руки на грудях. 

– Ні, я просто... – він затнувся на мить, його погляд ковзнув до моїх губ і знову злетів до очей. Він зробив важкий, майже нечутний видих. 

– Згоден. Це було зовсім не окей, Еллі. Пробач.

Я закліпала очима, вкрай спантеличена цією несподіваною, тихою відвертістю. Увесь мій бойовий настрій розсіявся, як дим, і лишився тільки гучний стукіт власного пульсу. 

– Приймається, – тільки й спромоглася розгублено пробурмотіти я.