Розділ 15.2

Я була страшенно виснажена після безсонних ночей у майстерні, хотіла пити й випила кілька таких стаканчиків, бо на смак це справді нагадувало звичайний сік. Але хвилин за двадцять стіни навколо почали хитатися. У голові загуло, координація зникла, а ноги стали наче ватяні. Мене ніколи в житті так не розвозило. Якимось чином у тому «дитячому» пунші виявилася кінська доза дешевої горілки, яку я просто не відчула через солодкий сироп. Я ледве стояла на ногах, тримаючись за стіну, коли поруч знову виріс Кевін. 

– Ого, тебе щось заколисало, – зі співчуттям у голосі промовив він, підхоплюючи мене під лікоть. – Ходімо, я відведу тебе в тиху кімнату. Полежиш, прийдеш до тями.

У мене не було сил сперечатися. Я слухняно переставляла ватяні ноги, дозволивши йому відвести мене на другий поверх. Він завів мене в якусь темну спальню. Я очікувала, що він просто проведе мене та піде, але натомість почула за спиною тихе клацання замка.

А потім він різко штовхнув мене на матрац. Усе відбулося надто швидко. Темрява, запах перегару та його важке тіло, яке миттєво навалилося зверху, притискаючи мене до ліжка. Його руки були всюди, вони лізли під мою футболку, поки він щось важко й брудно шепотів мені в шию. Я намагалася кричати, але з горла виривалося лише жалюгідне, п’яне мукання. Мій мозок кричав від жаху, а тіло відмовлялося слухатися.

Але в якийсь момент, коли він переніс вагу, щоб розстібнути свої джинси, інстинкт самозбереження пробив алкогольний туман. Це був чистий тваринний адреналін. Я зібрала всі мізерні залишки сил, які тільки мала, різко зігнула ногу й з усієї дурі, до хрускоту, вгатила коліном йому прямо між ніг.

Кевін видав задушений, хрипкий звук. Його очі полізли на лоба, він скорчився і звалився з мене на підлогу, хапаючись за пах.

Я не стала чекати, поки він оговтається. Ноги мене не тримали, тому я буквально сповзла з ліжка накарачки. Мене нудило, сльози застилали очі, але я по-собачому поповзла до дверей. Тремтячими, неслухняними пальцями я насилу провернула замок, відчинила двері та вивалилася в коридор, хапаючи ротом повітря, як риба, викинута на берег.

З того вечора я винесла два важливі уроки. Перший: я більше ніколи нічого не пила на вечірках. І другий: «хороших та надійних» хлопців не існує. Крім Якоба.

Ах, так. Був іще один випадок у кафе, де я працювала, але там спрацював мій відомий прийом коліном, і все швидко закінчилося, тому Кевіну за таку реакцію я була навіть вдячна.

На цьому все. Ніякого продовження, нічого більш «дорослого» не передбачалося. Для дівчини, якій уже двадцять два, у наш час це звучить або як фантастика, або як медичний діагноз. Але таке вже моє життя, ніде правди діти.

Я зупинилася перед величезним дзеркалом і подивилася на себе. Розпатлана, боса дівчина, чий найуспішніший романтичний досвід – це удар в ніс у кінотеатрі. І ось я тут. Намагаюся грати фатальну жінку мажора.

…мажора… Грема… того, хто шепотів мені майже в губи «впевнена?». Впевнена я чи ні, що можу відчувати. Що це було? Натяк? Ні, ніякий не натяк, Еллі. Це просто… він просто причепився до слів і почав знущатися. Та й узагалі. Чого я про нього думаю?! 

Я почала панічно кусати губу.

– Зберися! – суворо сказала я своєму відображенню і ляснула себе по щоках. – Тобі ще шампанське в саду пити. 

Я різко струснула головою, відганяючи всі дурні думки. 

Але тут чомусь згадала слова Едварда в коридорі. Він прямо сказав, що Грем просто грається. Він завжди підбирає «диких, зламаних» дівчат, притягує їх у цей будинок, щоб епатувати публіку і позлити свого батька, а потім викидає, коли набридає. 

Усе абсолютно логічно, усе сходиться! Я в нього точно не перша така «протестна акція», яку він тягне в сім’ю.

І тільки ця кинута фраза про пташок із перебитим крилом якось не вписувалася в загальну картину бездушного, цинічного мажора. Я вирішила, що обов’язково запитаю його, чи це правда. Просто в лоб. 

Чи рятував ти пташок? 

Ні, він же сказав, що потім їх ховав… 

Чи намагався ти врятувати пташок? Перед тим як їх ховав…

Я рішуче підійшла до ліжка, де лежала винна сукня-футляр, яку Грем обрав для денного прийому. Треба було визнати, що сукня мені потайки сподобалася... зовсім трохи. 

Але я не одягну те, що вибрав він. Хай не уявляє, що я його покірна маріонетка. Ні-за-що.

Підійшовши до стійки з одягом, я вибрала іншу сукню – з легкого ніжно-блакитного шифону, завдовжки трохи нижче колін. Спідниця в кілька шарів, через що вона здавалася злегка пишною, схожою на дзвіночок. Витончена, без кричущого заклику «дивіться всі на мене».

Швидко перевдягнувшись і навіть не глянувши на себе в дзеркало, я присіла на краєчок велетенського ліжка в очікуванні Грема. Мій погляд ковзнув по кімнаті, зачепився за рюкзак, і мене осяяло – мій телефон! Він же розрядився ще вчора!

Я швидко дістала зарядку, встромила її в найближчу розетку і натиснула кнопку ввімкнення. Екран засвітився, і телефон миттєво почав вібрувати від лавини сповіщень. Більшість – від Якоба:

«Ти де зникла?» «Еллі, ти жива взагалі?» «Якщо не відпишеш, я дзвоню копам і по моргах!»

Я швиденько відстукала йому: «Жива, все норм, розповім згодом», але тут серце завмерло. Дядько! Він же чекає на мене у Фініксі! Я мала приїхати до нього ще сьогодні ввечері, а навіть словом не обмовилася, що мої плани кардинально змінилися через один чорний «Астон Мартін»!