Розділ 13.2

Команда стилістів, обурено перешіптуючись, швидко ретирувалася за двері. Замок клацнув, і ми залишилися самі. Я видихнула, і вся моя показна впевненість здулася.

– Селіє... – я опустилася перед нею навпочіпки, взявши її холодні руки у свої. – Пробач. Пробач, що в нас нічого не вийшло. Якби не Грем і ці його дурні ворота з охороною...

Селія слабко, сумно всміхнулася і міцно стиснула мої пальці.

– Не вибачайся, Еллі. Ти... ти єдина людина за весь цей час, яка взагалі запитала, чого хочу я, а не що вимагає контракт. Ти подарувала мені десять хвилин надії. Це більше, ніж я мала за весь останній рік.

Я закліпала й опустила голову.

– Але ж ти не можеш просто здатися! – відчайдушно прошепотіла я, знову підводячи очі. – Має бути якийсь інший вихід. Може, ми підсиплемо Едварду проносне? Чи я випадково підпалю квіткову арку? Скажемо, що це був концептуальний весільний перформанс!

Вона тихо, з гіркотою засміялася.

– Еллі, я не можу. Мій батько... він був у моїй кімнаті після того, як ми повернулися. Сказав, що якщо я зроблю хоч один невірний крок до вівтаря, він знищить не лише моє життя, а й знайде спосіб знищити всіх, хто мені допомагав. Тобто… тебе.

Мене ніби обухом по голові вдарили. Я закліпала, відчуваючи, як гнів знову підступає до горла.

– Та не боюся я твого батька! У мене все одно немає грошей, щоб він міг мене їх позбавити!

– Зате я боюся, – прошепотіла вона, і в її очах знову зблиснули сльози.

– Ні, послухай мене, – я ще міцніше стиснула її долоні, змушуючи дивитися мені прямо в очі. – Ти маєш право голосу і право бути щасливою. Але якщо ти будеш боятися тих, хто хоче використовувати тебе у своїх інтересах, вони будуть робити це з кожним днем усе частіше! І в якийсь момент ти просто зламаєшся, бо від тебе нічого не залишиться, Селіє… Ти повинна боротися за себе! А щодо мене... я впораюся! 

Наречена дивилася на мене, і по її щоках текли сльози.

– Зрештою, у мене є Грем, – вже не так впевнено додала я.

Бо, звісно ж, у мене його немає, але вона ж не в курсі.

– Еллі, звідси не вийти, – гірко похитала головою Селія. – Охорона всюди.

– Це я вже зрозуміла, – кивнула я, відчуваючи, як усередині закипає впертість. – Але ж тобі й не треба тікати потайки. Ти завжди можеш заявити про своє рішення перед усіма. Прямо там, біля вівтаря. Перед пресою, гостями і вашими батьками. Тоді тебе вже ніхто не зможе змусити.

Селія завмерла, і її дихання на мить зупинилося. Вона дивилася на мене широко розплющеними очима, і я бачила, як у її погляді щось невловимо змінюється. Страх і приреченість нікуди не зникли, але десь на самому дні, під товщею льоду, раптом спалахнула іскра усвідомлення. Вона ніби вперше зрозуміла, що в неї дійсно є цей останній, відчайдушний, але стовідсотковий важіль впливу.

У цей момент у двері несміливо, але наполегливо постукали. Головний стиліст просунув голову в кімнату, благально склавши руки на грудях.

– Міс... будь ласка, не страчуйте нас, але часу справді обмаль. Нам ще потрібно закріпити фату...

Селія повільно випустила мої руки. Її обличчя знову перетворилося на непроникну порцелянову маску майбутньої місіс Ворд.

– Заходьте, – рівним голосом дозволила вона.

Команда влетіла в кімнату і знову закружляла навколо неї з пензликами, лаком та шпильками. Я ж відступила до дверей. 

Селія подивилася на мене через величезне дзеркало трюмо, і я ледь помітно, підбадьорливо їй усміхнулася. Наречена відповіла таким же слабким, ледь вловимим рухом губ.

Чи вистачить їй сміливості сказати «ні» перед сотнею найвпливовіших людей штату? Чи вона все ж таки зламається? Але я зробила все, що могла.

Я вже йшла порожніми галереями західного крила назад до своєї кімнати, повністю занурена в думки, і зовсім не дивилася, куди йду, тому, звісно ж, на когось налетіла.

– Яка несподівана зустріч, – пролунав над моєю головою самовдоволений чоловічий голос.

Я підняла очі. Переді мною стояв Едвард, переодягнений у чорний смокінг. 

– Вибач. Заблукала, – сухо кинула я і спробувала обійти його.

Але Едвард зробив крок убік, перекриваючи мені дорогу. Схилив голову, з цікавістю розглядаючи мене з ніг до голови. Його погляд ковзнув по моїх розпатланих кучерях, потім затримався на вирізі моєї бежевої сукні й повільно опустився до босих ніг. 

У його погляді не було відкритого хамства, усе було прикрито товстим шаром аристократичної інтелігентності. Але від цього схованого, липкого, майже вульгарного інтересу в його очах мені стало нестерпно гидко.

– Босоніж по мармуру, – тихо хмикнув він. – У мого молодшого брата завжди був... специфічний смак.