Розділ 11.4

Я оббігла капот, заскочила на місце водія і з розмаху зачинила двері. В салоні пахло бензином, старою шкірою і яблучним освіжувачем повітря. 

«Фіат» чхнув, закашлявся, а потім завівся. Чоловік у комбінезоні стояв біля сміттєвих баків і з філософським виглядом проводжав нас поглядом, і, здається, навіть перехрестив нас наостанок.

– Мексика, тримайся, ми їдемо! – крикнула я, з хрускотом втикаючи першу передачу.

Педаль газу полетіла в підлогу. Старенький «Фіат» смикнувся так люто, що нас із пасажиркою буквально вмазало у спинки сидінь. Позаду лишилися розмиті плями клумб та густа хмара пилу. Вузька доріжка вела прямісінько до службових воріт, до жаданої волі залишалися лічені метри.

От тільки п’янкий смак тріумфу тривав недовго.

Дорогу перегородила висока постать. Чоловік стояв на самісінькому центрі виїзду, розслаблено сховавши руки в кишені. І, судячи з його непохитної пози, відступати перед тонною металу, що мчала на нього, він не збирався.

Гальма завищали, стираючи залишки гуми об асфальт. Машина клюнула носом і з жалібним хрипом заглухла якраз за метр від перешкоди. Крізь шар куряви на лобовому склі вимальовувався знайомий силует.

Грем. Звісно ж, це був він.

Він стояв, схиливши голову набік, і дивився на нашу конструкцію крізь скло. На його обличчі не було ні гніву, ні паніки. Лише глибока, щира, майже наукова цікавість. Він підійшов до мого вікна, яке я завбачливо опустила, щоб дихати, і сперся долонями на дверцята, зазираючи всередину салону.

– Що ти робиш? – рівним, позбавленим будь-яких емоцій голосом поцікавився він. Його погляд ковзнув з мене на бліду Селію, яка практично розчинилася в хмарі фатину, і знову зупинився на мені.

Я вчепилася в потерте кермо так, що побіліли кісточки. Здаватися я не збиралася, навіть якщо доведеться йти на таран. 

– Рятую людину! – відрізала я з відчайдушною гордістю, задерши підборіддя.

Брова Грема поповзла вгору. 

– Від одруження з моїм братом?

– Так! – я присунула своє обличчя ближче до його, знизивши голос до драматичного шепоту. – Греме, її ж примушують! Вона не хоче! Вона там плакала у вбиральні! Це злиття корпорацій, а не кохання, і ми маємо допомогти їй втекти! Я вже навіть машину роздобула!

Грем мовчки дивився на мене. Потім перевів погляд на Селію. Потім знову на мене.

Кілька секунд стояла абсолютна тиша. А потім Грем раптом відкинув голову назад і розсміявся. Це був глибокий, гучний, абсолютно нестримний сміх, від якого в нього навіть здригалися плечі.

– Ти... – ледь видихнув він, змахуючи сльозинку в куточку ока. Він дивився на мене з таким абсолютним, неприхованим захватом, ніби я була восьмим чудом світу. – Ти просто ходяча катастрофа, руда. Ти серйозно вирішила викрасти наречену з-під носа у всієї охорони мого батька... ось на цьому іржавому кориті?

– Так! – ображено випалила я, вдаряючи долонями по керму. – І припини реготати! У мене є план!

Він продовжував усміхатися так щиро і широко, що це остаточно збивало з пантелику. Здавалося, моя витівка не лише не вивела його з рівноваги, а взагалі стала найяскравішим моментом дня. 

– Я б навіть заплатив, щоб подивитися, як далеко ви на цьому заїдете, – протягнув Грем, і в його очах спалахнули лукаві бісики. – Але є одна ма-а-аленька деталь.

– Яка ще деталь? – підозріло насупилася я.

Ворд неквапливо підняв руку і вказав пальцем кудись мені за спину. 

– Можливо, ти й врятувала Селію від мого брата... але ти забула врятувати вас обох від мого батька.

Я різко обернулася, ледь не вивихнувши шию.

Широкою гравійною доріжкою від особняка, прямо напереріз нашому «Фіату», карбуючи крок, насувався Річард Ворд. За його спиною, немов дві монументальні тіні, безшумно сунули кремезні охоронці. Обличчя Ворда-старшого набуло такого багряного відтінку, що стало зрозуміло: якби погляди вміли спопеляти, від мене, Селії та старого драндулета сеньйора Ортеги вже б лишилася тільки купка радіоактивного попелу.