Розділ 11.2

Рука Грема зісковзнула з мого коліна, в той же час його брова запитально злетіла вгору – Ворд явно намагався прочитати мої думки. Проте замість пояснень йому дістався лише впертий кивок. Не чекаючи жодних дозволів, я кинулася навздогін.

Нескінченні мармурові коридори здавалися лабіринтом. Минуло кілька хвилин блукань, перш ніж з-за масивних дубових дверей гостьової вбиральні долинули приглушені звуки.

Двері піддалися безшумно.

Від крижаної статуї, шедевра пластики та ідеальних манер не залишилося й сліду. Селія стояла біля масивної мармурової раковини, вчепившись у неї обома руками. Вона низько схилила голову, її плечі здригалися від беззвучних, але від того ще більш моторошних ридань. Її зачіска трохи розтріпалася, а по блідих щоках текли чорні доріжки від розмазаної туші. Наречена задихалася від сліз.

– Селіє? – тихо покликала я.

Вона різко підняла голову. У її очах майнув дикий, загнаний жах.

– Іди геть! – прохрипіла дівчина, витираючи обличчя тильним боком долоні по дузі, як належить, щоб не зіпсувати макіяж. – Будь ласка, піди. Тобі тут не місце.

– Я не піду, – я рішуче зробила крок уперед і зачинила за собою двері. – Тобі погано? Ти виглядаєш так, ніби зараз знепритомнієш.

Дівчина спробувала випростатися, натягнути свою звичну маску байдужості, але її губи затремтіли, і маска розсипалася на друзки. Селія раптом закрила обличчя руками і сповзла по стіні вниз, осівши у своїй кутюрній сукні прямо на холодну плитку.

– Я не можу, – задихаючись, прошепотіла вона крізь пальці. – Я не можу цього зробити. Я не хочу за нього заміж! Я ненавиджу цей будинок, ненавиджу Едварда!

Я повільно опустилася на коліна поруч із нею.

– Тоді не виходь, – просто сказала я. – Скасуй усе.

Селія істерично, гірко засміялася, відриваючи руки від обличчя.

– Скасувати? Ти думаєш, це казка, Еллі? Ти думаєш, я можу просто підійти до вівтаря і сказати «ні»? Це злиття двох медичних корпорацій! Мій батько... він сказав, що якщо я зірву угоду, я перестану бути його донькою. Він позбавить мене всього. У мене немає вибору. Я річ. Просто дорога річ у контракті!

Її знову накрила хвиля сліз. Обхопивши себе за плечі, дівчина немов намагалася втримати власне тіло від розпаду.

І цієї миті прорвало вже мене. Весь той тягар незручності, жалюгідне відчуття меншовартості серед цих зверхніх мільярдерів миттєво згоріли в полум’ї праведного гніву.

– Вибір є завжди! – мій голос пролунав луною від мармурових стін. Я схопила її за холодні, тремтячі руки. – Подивися на мене, Селіє! У мене на банківському рахунку тридцять вісім баксів! Я винна твоєму майбутньому родичу триста сімдесят тисяч за пом’яту машину! Я ношу чужі сукні й щойно милася чужим милом. Але знаєш що? Я вийду заміж за того, кого люблю!

Селія завмерла. У її широко розплющених, заплаканих очах промайнуло щось схоже на злам системи.

– Ти виходиш заміж? – тихо спитала вона.

– Ні! – рішуче відповіла я, збившись зі змісту своєї промови. – Але колись вийду. Я ще не знайшла за кого. Але точно за того, кого любитиму.

Селія невпевнено кивнула. І я продовжила:

– Жодні мільярди, жодні корпорації та діаманти не варті того, щоб ти задихалася кожного дня свого життя! – гаряче, майже прокричала я, стискаючи її пальці. – Твій батько хоче продати тебе? То нехай продає свої акції, а не живу людину! Ти не річ, Селіє! Ти жива, ти відчуваєш біль, і ти маєш право жити так, як хочеш ти! Хай навіть у дешевих джинсах, хай працюючи офіціанткою, але бути щасливою! Твоє життя належить тобі, а не розкладу місіс Ворд!

Селія судомно ковтнула. У її очах, які ще вранці здавалися мені мертвими, раптом спалахнула крихітна, відчайдушна іскра.

– Але… що мені робити? – безпорадно прошепотіла вона, ніби маленька дівчинка, яка загубилася. – Охорона всюди. Батько, мабуть, вже чекає в моїй кімнаті. До церемонії кілька годин…

Я рішуче піднялася на ноги і потягнула її за собою. План у моїй голові склався за одну секунду. Абсолютно божевільний, хаотичний і такий, що гарантував мені довічне ув’язнення, але коли мене це зупиняло?

– Ми тебе витягнемо, – впевнено заявила я, витираючи чорні сльози з її щік. – Просто зараз. Ми вийдемо через хід для персоналу. Замовимо таксі або попросимо в когось машину, я щось придумаю дорогою, – протараторила я, допомагаючи їй підвестися. – Ми вивеземо тебе до траси, а там – хоч до Мексики, хоч на край світу. Я допоможу тобі втекти, Селіє.

– Ми? – Селія шмигнула носом, витираючи тильним боком долоні чорні розводи зі своїх ідеальних скул. На її обличчі ще не було справжньої впевненості, але в погляді нарешті з’явився слабкий проблиск надії. – Ми – це ти і Грем?

– Грем? – злегка злякано перепитала я. – Ні. Тільки я.

Надія в очах Селії миттєво згасла.

– Він буде проти... – прошепотіла вона, і її тендітні плечі знову безсило опустилися. – Ну звісно. Едвард же його рідний брат. Це справа честі їхньої родини. Грем нас зупинить...

Вона знову почала впадати в той самий стан чорного, безпросвітного відчаю, і тут я вже по-справжньому розлютилася.

Впадати у відчай через мужика? Серйозно?! Та де це бачено! А тим більше через Грема Ворда!

– Стоп! От тільки не треба цього драматизму! – я різко схопила її за плечі і злегка струснула. – Послухай мене дуже уважно, Селіє. Ти думаєш, нам потрібен дозвіл якогось спадкоємця мільярдів, щоб вийти за двері? Та я цього Грема сьогодні вранці власними ногами з ліжка скинула, і нічого, небо на землю не впало! А потім за двері виставила ось цими руками! 

Я демонстративно показала тріцепси. Селія кліпнула заплаканими очима, здається, трохи зависнувши на моїй фразі про ліжко. Але сльози в її очах раптом зупинилися.

– Ми сильні жінки, – палко продовжувала я, рішуче підіймаючи її з підлоги, незважаючи на вагу її розкішної кутюрної сукні, в якій, мабуть, було метрів п’ятдесят важкого шовку. – І ми не будемо чекати принца, який прийде і все розрулить, тим більше, якщо цей принц їздить на «Астоні» і за кожну подряпину виставляє рахунки! Ми врятуємо себе самі. Зрозуміла?