Розділ 9.2

– Це взагалі-то порушення моєї приватності! – я обурено насупилася, міцніше зав’язуючи халат.

– Це був вільний виступ на моїй території, – він зробив кілька кроків назустріч, засунувши руки в кишені, і його погляд став відверто насмішкуватим. 

– А ти, я бачу, завжди знайдеш, що сказати, так?

– А ти завжди сперечаєшся?

– Тільки коли маю рацію.

– Тобто постійно?

– Я взагалі-то дуже раціональна людина. І просто так не сперечаюся. Це лише з тобою так виходить, тому що ти… – я замовкла, підбираючи достатньо пристойне слово.

– Викликаю в тебе тимчасове загострення характеру? – люб’язно підказав Грем.

Я примружилася.

– Я хотіла сказати «дієш на нерви». 

Грем лише склав губи в усмішці навпаки й нічого не відповів.

Я обійшла його по широкій дузі й попрямувала до своєї багатостраждальної валізи. Дідько, що ж одягнути? Знову ту саму чорну сукню? 

Я повернулась і запитально втупилася в Грема, намагаючись проігнорувати те, що мій тюрбан при цьому трохи з’їхав на вухо.

Ворд усміхнувся ще ширше. Він уже відкрив був рота, щоб видати черговий уїдливий коментар, але тут у двері делікатно, проте наполегливо постукали.

– Увійдіть, – відповів Грем, недбало кинувши погляд на двері.

На порозі виникла покоївка. Вона безшумно закотила до кімнати цілу пересувну вішалку, так щільно забиту одягом, ніби привезла половину модного бутика, і, не піднімаючи очей, тихо промовила:

– Варіанти на сьогодні, міс.

Дівчина ледь помітно вклонилася і зникла за дверима.

Підійшовши до вішалки, я відчула себе екскурсантом у музеї чужої розкоші. Серед десятків фасонів і кольорів я просто витягла найпростіше з того, що потрапило під руку: легку бежеву шовкову сукню на тонких бретелях, позбавлену будь-якого пафосу. На ній було щось на кшталт дрібних квіточок. Цілком підійде, – подумала я.

– Оце, – констатувала я, притискаючи сукню до свого величезного халата. Потім суворо глянула на Грема й вказала пальцем на вихід. – А тепер – вийди.

Він навіть не поворухнувся. Лише засунув руки глибше в кишені штанів і притулився плечем до стіни, розслаблено схрестивши ноги.

– Не можу, Еллі, – спокійно відповів Ворд. – Генрі все ще в коридорі, полірує вазу і стежить за нашими дверима. Якщо я вийду і чекатиму під дверима, поки моя дівчина одягається, це викличе підозри. Закохані переодягаються разом.

– Та мені чхати на вашого Генрі! І на твого батька з його вазами! – обурилася я, відчуваючи, як щоки знову починають горіти. – Ти не будеш стояти тут і дивитися!

– Я можу відвернутися, – знущально-м’яко запропонував він, і на його губах знову заграла та сама нахабна напівусмішка.

– Ти. Можеш. Вийти!

– Ні.

О, дарма він не погодився. 

Моя руда натура, підігріта стресом, відсутністю нормального одягу й гарячим душем, спалахнула, як сірник. Я розлютилася. А коли я зла – прокидається моя надлюдська сила.

Я міцніше перехопила вішак з бежевою сукнею, підлетіла до Грема й зі всієї сили вперлася вільною рукою йому в тверді груди, буквально згрібаючи його з місця і штовхаючи до виходу.

– Гей! – Грем від несподіванки аж похитнувся, зробивши крок назад. 

Ворд явно не чекав такого бронебійного напору від дівчини, замотаної у величезний махровий халат і з тюрбаном на голові.

– Пішов! Геть! – шипіла я, наступаючи на нього, як маленький, але дуже цілеспрямований бульдозер. – Нехай твій батько думає, що хоче! Скажеш йому, що ми посварилися через те, що ти впертий бовдур! Або що я вигнала тебе за те, що ти хропеш!

– Еллі, перестань брикатися, – він спробував упертися ногами, глухо сміючись і намагаючись перехопити мої руки, але я була невблаганна.

Я штовхала його в спину, в плечі, поки він нарешті не опинився за порогом. З розмаху виштовхавши стодев’яностосантиметрового мільярдера в коридор просто до його шпигуна-дворецького, я блискавично зачинила двері перед самісіньким його аристократичним носом.

Клац!

Я з мстивим задоволенням провернула замок і обтрусила руки, важко дихаючи.

– Двадцять хвилин, Еллі! – долинув із коридору його приглушений смішок. – І якщо ти все ще будеш у цьому халаті, я понесу тебе на сніданок на плечі просто в ньому!