Розділ 7.3

– Ти – «хом’як» з чорним поясом по карате. Непоганий бонус до твого зросту.

Грем зробив крок до ліжка, і його усмішка згасла, змінившись на щось більш складне, майже задумливе. Він окинув кімнату поглядом, наче оцінюючи поле битви, яке ми щойно влаштували.

– Досить, Еллі, – сказав Грем уже серйозніше, примиренно піднявши руки. – Генрі ще десь там, за дверима. Якщо він почує, що ми тут влаштували реслінг, завтра вранці про це знатиме весь персонал. Ти хочеш, щоб про нас пліткували?

Я важко видихнула. Звісно, ні. Мені вистачало того, що я вже була «вокзальною волоцюгою» в очах його матері.

– Тоді лягай там, – я махнула подушкою на протилежний край цього гігантського ліжка-аеродрому. – І навіть не думай перетинати кордон. Якщо наблизишся – вдарю знову. І цього разу я не буду цілитися в стегно.

Грем хмикнув, обійшов ліжко і став з іншого краю.

Я підтягнула ковдру на себе і втупилася в цього чоловіка, намагаючись ні про що таке не думати. Він погасив світло одним рухом руки, і кімнату миттєво поглинула темрява. Лише м’яке місячне сяйво пробивалося крізь величезне вікно, окреслюючи його силует.

Грем остаточно скинув із себе сорочку і почав знімати штани.

– Ти… ти навіщо роздягаєшся? – випалила я.

– Мені незручно спати в штанях за двадцять тисяч доларів.

– Чому вони такі незручні? – сказала я перше, що спало на думку. – Навіщо ти їх тоді купив?

– Еллі, ти пробувала спати в бальній сукні?

– Ні.

– Ось і мовчи тоді.

– Пішов би взяв піжаму.

– Я що, старий дід, у піжамі спати?

– Чому одразу старий, це нормальна практика…

– Ти зі своїм хлопцем теж у піжамі спиш?

– До чого тут мій хлопець взагалі?! – слава богу, було темно, і він не бачив, як я почервоніла, бо я абсолютно точно почервоніла.

– До того, що ти молода і… – він запнувся на секунду, скинув нарешті свої штани на крісло, – і приваблива. І тобі гріх спати в піжамі.

– Ти сказав, що я не в твоєму смаку, – я про всяк випадок підтягнула ковдру трохи вище, поки він сідав.

– Не в моєму, – це правда, – якось задумливо відповів він.

– Тобто ти не будеш мене чіпати?

Він тихо засміявся.

– Ні.

Після цього він ліг, і ми замовкли. Я чомусь відчувала його присутність на іншому кінці ліжка так гостро, ніби між нами була натягнута електрична дуга. А ще, навіть крізь цю кляту ковдру я відчувала тепло його тіла. 

О, свята матір, це буде найдовша ніч у моєму житті.

– Еллі? – голос Грема прозвучав тихо і низько.

– Що? – огризнулася я, втискаючись у край ліжка так, що ще трохи – і я б просто впала на підлогу.

– Це лише вимушена міра.

– Я вже зрозуміла, мажоре! – буркнула я, закриваючи очі. – Спи. І не хропи.

– Я не хроплю, – ображено відповів він.

Хвилину панувала тиша. Тільки чути було, як на вулиці вщухає ніч, а в кімнаті дихання стає все рівнішим. Але я не спала… Бо рахувала міліметри між нами. 

П’ятдесят сантиметрів? Чи сорок п’ять. Може, тридцять…

Ні, це божевілля.

– Еллі? – знову покликав він, цього разу ще тихіше.

– Що знову?! – я різко повернулася в його бік, і, здається, моє волосся в темряві вдарило його по обличчю.

Ворд знову почав посміхатися.

– Неважливо. Спи, рятувальнице.

– Тоді не заважай мені спати своїми «Еллі», – прошипіла я, але, на диво, колишньої люті вже не було.

Серце, яке ще хвилину тому калатало як скажене, почало уповільнювати свій ритм. Грем лежав нерухомо, але я спиною відчувала, як він дивиться на мене – я відчувала цей погляд шкірою, навіть у темряві.

Дивний.

Закривши очі, і всупереч усім своїм переживанням, я нарешті провалилася в сон.

Мені снилися кактуси, які чомусь співали пісні моєї мами, і Грем у костюмі Дарта Вейдера, який намагався витягнути з моїх шортів вологі серветки, щоб відтерти пляму від слаша з цілого Всесвіту.

Я прокинулася від того, що мені стало… тепло. Занадто тепло. Я відчула, як щось важке й гаряче лежить у мене на талії. Щось, що пахло чоловічими парфумами, які мені чомусь дуже подобалися.

От же ж… це дуже погані знаки...

Я обережно розплющила очі. Ранкове сонце вже пробивалося крізь штори, дивовижно красиво підсвічуючи мою руку, яка чомусь лежала на грудях Грема. А його велика, тепла долоня, що вчора так майстерно ловила мене на газоні, зараз спочивала на моїй талії, притискаючи мене до нього.

Ми перемістилися. Ми були на середині ліжка. І він обіймав мене уві сні так, ніби я була його справжня дівчина.

Ну все, Еллі. Це кінець.

Я спробувала поворухнутися так, щоб вислизнути непомітно, але Ворд одразу відреагував. Пальці на моїй талії стиснулися міцніше, і Грем, не розплющуючи очей, пробурмотів голосом, від якого в мене всередині все обірвалося:

– Ще раз поворухнешся – знову впадеш. І цього разу я не буду тебе ловити, руда. Просто насолоджуйся моментом, поки я не прокинувся.