Розділ 7.2

Ми опинилися в абсолютній, небезпечній близькості. Його коліна розсунули мої ноги прямо через ковдру, надійно фіксуючи мене на місці. Я широко розплющеними очима дивилася в його обличчя, яке опинилося буквально за пару сантиметрів від мого.

Там, за дверима, почувся ледь вловимий шурхіт. Дворецький притулився до дерева, відверто підслуховуючи.

Грем не зводив з мене погляду. Його темно-сині очі сміялися. Ворд перемістив руку мені на потилицю, зариваючись довгими пальцями в моє руде волосся.

– Підіграй мені, – видихнув він майже беззвучно, торкаючись губами самісінького краю мого вуха.

А потім, не даючи й секунди на роздуми, Грем трохи відхилився і гучно, з важким, абсолютно реалістичним хрипким видихом, промовив у простір кімнати:

– Боже, Еллі... ти зведеш мене з розуму...

Мої щоки спалахнули таким полум’ям, що, здавалося, футболка зараз загориться. Його пальці на моїй потилиці злегка стиснулися, погладжуючи шкіру біля коріння волосся, вимагаючи відповіді. Я судомно ковтнула повітря. Від його близькості та цього низького тону я просто забула, як дихати, і, згораючи від сорому, ледве видавила:

– Г-греме... почекай...

Він тихо, неймовірно правдоподібно застогнав, нахиляючись ще нижче. Його губи майже торкнулися моєї шиї, обпікаючи її гарячим диханням. Я інстинктивно вигнулася, намертво вчепившись пальцями в його білу сорочку. Мої легені різко стиснулися, виштовхнувши назовні тихе, зовсім не награне, переривчасте зітхання.

За дверима пролунав глухий звук кроків, що швидко віддалялися. Дворецький почув достатньо.

Тепер ми чули лише дихання одне одного, але Грем не поспішав відсторонюватися. Він завмер, усе ще нависаючи наді мною. Його пальці досі були заплутані в моєму волоссі, а погляд повільно опустився з моїх панічно розширених очей на мої напіввідкриті, тремтячі губи. 

І тут пелена шоку раптом спала з моїх очей.

Усвідомлення того, що цей нахабний мажор досі лежить на мені, а його надто красиве обличчя опинилося на небезпечній відстані від мого, вдарило в голову сильніше за коктейлі в барі. 

Це ж просто нахабне порушення мого особистого простору!

Я обурено пискнула. Нагадую, коли я по-справжньому скаженіла, у мені прокидалася та сама незвичайна, руйнівна сила, яка дозволяла жбурляти дев’яностокілограмових мужиків із себе.

Тому я впевнено вперлася обома долонями в його тверді груди і, зашипівши, як дика кішка, запрацювала руками й ногами, наче лопатями скаженого вітряка.

– Злізь із мене, маніяк! – здавлено, щоб не почув дворецький, прохрипіла я, відчайдушно брикаючись колінами.

Грем, який явно розраховував на що завгодно: на мій непритомний стан від його близькості, на сором’язливе мовчання, але точно не на напад з боку дівчини у футболці з котиками, абсолютно не встиг згрупуватися.

– Еллі, якого біса?! – він розгублено спробував перехопити мої зап’ястя, захищаючись. – Тихо, ти зараз…

Але куди там! Моя п’ята відчутно врізалася йому кудись у стегно, а руки так потужно штовхнули його в плечі, що центр ваги мільярдера безповоротно змістився.

Грем глухо крекнув, спробував ухопитися за край матраца, але мої дикі стусани не залишили йому жодних шансів. З грацією, зовсім не гідною спадкоємця імперії, він просто скотився з мене, потягнувши за собою шовкове покривало, і з глухим, але дуже виразним стуком звалився з цього гігантського ліжка на пухнастий килим.

Я миттєво підскочила на коліна, насупившись, важко дихаючи й хапаючи найближчу подушку як щит. Волосся розлетілося в різні боки, футболка перекрутилася набік. Я була готова до другого раунду.

З-за краю ліжка запанувала тиша. Тільки важке дихання.

Потім звідти повільно, наче з окопу, з’явилася чоловіча рука, яка вчепилася в матрац. А за нею – обличчя Грема.

Його зачіска остаточно розтріпалася, темне пасмо впало на лоб. Він дивився на мене знизу вгору з таким щирим, непідробним шоком, ніби його щойно переїхав асфальтоукладач.

– У тобі сорок кілограмів, руда, – хрипко прошепотів він, кліпаючи своїми крижаними очима, які зараз здавалися просто величезними. – Звідки в тобі сила портового вантажника?!

– Сорок вісім! – гордо виправила я, сильніше притискаючи подушку до грудей.

Грем сів на підлозі, спираючись спиною об тумбочку, і раптом тихо, але абсолютно щиро розсміявся, закидаючи голову назад. Він навіть не намагався стриматись.

– Ну, принаймні тепер я знаю, що ти не просто «хом’як», – мажор нарешті перестав сміятися і піднявся, відтрушуючи долоні від килима. Його сорочка розстебнулася ще більше, відкриваючи вид на... 

Боже, чому я дивлюся туди?!