Розділ 6.2

Еллі поруч зі мною обурено втягнула повітря, але я лише ліниво засунув руки в кишені штанів.

– Вивчав ландшафтний дизайн, Еде. Раптом ти вирішиш втекти з власного весілля через кущі, мав переконатися, що вони достатньо м'які, – я знущально всміхнувся. – Знайомся, це Еллі. Моя дівчина.

Едвард перевів свій холодний, оцінюючий погляд на неї. 

– Дуже приємно, Еллі, – він злегка нахилив голову. 

Його усмішка здавалася надрукованою на 3D-принтері. 

– Взаємно, – відповіла вона й, здається, злегка схилила голову.

Це що, реверанс свого роду був?

– Я Селія, – простягнула руку майбутня дружина мого брата, яка продолжала виглядати як шедевр з льоду. 

– Приємно познайомитися, Селіє. Гарне в тебе ім'я, – Еллі широко всміхнулася, і я відчув, наскільки щиро вона це каже.

Едвард знову перевів погляд на мій піджак і тихо, з інтонацією втомленого, надто відповідального старшого брата, зітхнув: 

– Греме, батько й так на межі. Тобі обов'язково було перетворювати репетицію мого весілля на черговий акт свого вічного протесту?

– Це була випадковість, – раптом подала голос Еллі.

Вона зробила крок вперед і я відчув, як руда нервує. Її пальці судомно стиснулися в кулаки, але голос звучав твердо, без виклику, швидше з якоюсь наївною, щирою розсудливістю.

– Я перечепилася на газоні, а він мене ловив. Тобто... врятував від травми. Тож, технічно, він зараз не бунтар, а щось на кшталт рятівника. Просто трохи в багнюці.

Едвард кліпнув. Здається, він був готовий до мого звичного сарказму, але зовсім не очікував, що ця маленька, дикувата на вигляд дівчина почне захищати мене з такою непідробною серйозністю.

Селія ледь помітно схилила голову набік. Її погляд скануючи ковзнув по Еллі, але без відкритої злоби.

– Тут справді буває... дуже непередбачуваний рельєф, – рівним, м'яким голосом промовила вона. У її тоні не було отрути, але після цих спокійних слів Еллі чомусь інстинктивно спробувала пригладити своє руде волосся, гостро відчувши, наскільки вона тут чужа.

– Саме так, Селіє. Рельєф, – я плавно, але впевнено поклав руку Еллі на поперек, притягуючи її ближче до себе. 

Цей її порив захистити мене, заступитися перед моїм огидним до самих кісток братом, був настільки незграбним і справжнім, що глибоко всередині мене щось тепло здригнулося.

– Тож, якщо ви не проти, ми підемо знайдемо свої місця, поки мій піджак не почав пускати коріння у цю плитку, - я натягнув свою фальшіву усмішку.

– Звісно. Тільки постарайся не шокувати бабусю, вона за третім столом.

Коли ми відійшли на достатню відстань, і гул натовпу знову поглинув нас, Еллі шумно, з полегшенням видихнула та ледь чутно пробурмотіла:

– Господи... Вони розмовляють так, ніби ми на співбесіді в посольство, і я її щойно провалила. Вона навіть не кліпає! Вона взагалі жива?

Я тихо розсміявся, не прибираючи руки з її спини, тепло дівчини заспокоювало мої нерви, натягнуті цим сімейним ярмарком марнославства.

– Селія не кліпає зайвий раз, щоб не порушити симетрію обличчя, – спокійно відповів я, направляючи нас до нашого столика. – А щодо посольства, то ласкаво просимо до родини Вордів, руда. Але мушу визнати...

Я трохи схилився до неї, так, щоб мій подих торкнувся її скроні.

– Те, як ти назвала мене рятівником… Це було майже мило. Тільки не звикай до цієї думки, я все ще твій злий кредитор. Чи особистий Дарт Вейдер.

Еллі миттєво наїжачилася і кинула на мене обурливий, але вже геть не наляканий погляд знизу вгору.

– Навіть не сподівайся. За мій виступ перед твоїм братом ти маєш списати мені ще мінімум п'ять тисяч. До речі, де твоя бабуся?

– Навіщо тобі? – я звів брову.

– Мені подобаються бабусі.

– Мені варто боятися?

– Ні, мені справді подобаються, вони дуже милі.

– Що ж, моя бабуся навряд чи здасться тобі милою. Тому пропоную поки що до неї не підходити.

Еллі знизала плечима.