Розділ 5.2

– Гей! Ти чого так смикаєш! – обурилася Еллі, дріботячи за мною на своїх нових підборах і намагаючись не відстати від мого широкого кроку.

– Рятую твоє життя, руда, – кинув я, спритно маневруючи між двома офіціантами з кришталевими тацями. – Ще секунда, і вона б викликала своїх адвокатів, щоб тебе депортували з цього штату.

– Вона перша почала! «Благодійна ініціатива», бачте! Я вимагаю списати з мого боргу мінімум десять тисяч доларів за моральну шкоду, завдану тією жінкою! – заявила вона, повністю проігнорувавши мою репліку. 

У її ході вже з'явилася впевненість, хоч вона й далі дивилася собі під ноги. Помітивши мій погляд, Еллі звела брови до перенісся й втупилася в мене.

– І ще п'ять – за блискучу акторську гру! Я була неперевершена! Скажи? 

Я дивився на те, як вона задирає своє дитяче підборіддя, нахабно вибиваючи з мене знижку, і зрозумів, що моя хронічна нудьга дійсно здохла. Остаточно та безповоротно.

– Двадцять баксів, – цинічно хмикнув я, поправляючи свої лацкани.

Еллі обурено пирхнула і, задивившись на мене, раптом спіткнулася на бездоганно рівному, підстриженому газоні.

Вона полетіла вперед. Я інстинктивно смикнув її за лікоть на себе, не даючи впасти носом у декоративний кущ, але наш рух вийшов таким незграбним, що вона з розмаху влетіла прямо в мої груди, штовхаючи мене назад. Тоді я, зачепившись за коріння кущів прямо під ногою, полетів на землю, потягнувши дівчину за собою.

Її голова вдарилася об моє плече, а пальці судомно, мертвою хваткою вчепилися в лацкани мого піджака. Я глухо видихнув від несподіваного удару.

– Ти колись навчишся просто ходити по прямій? – процідив я, дивлячись на її розпатлану руду маківку.

Вона повільно відірвала голову від моїх грудей і уважно, але дуже винувато втупилася в мої очі.

Я лежав на бездоганно підстриженому газоні свого батька, відчуваючи, як волога від щойно рясно политої трави просочується крізь тканину. 

Зверху, притиснувши мене додолу всіма своїми сорока кілограмами, лежала дівчина, яку я знав менше доби. Її дихання обпікало мені шию, а руде волосся лоскотало щоку, пахнучи чимось до безглуздя простим. Якимось дитячим шампунем із запахом яблука. Її бурштинові очі були зараз такими величезними, що здавалися двома блюдцями. У них світився абсолютно щирий, первісний жах.

– Можеш… – вона нервово ковтнула, не відриваючи від мене погляду. – Можеш додати цей піджак до мого боргу.

Я видихнув, намагаючись повернути кисень у легені, які вона щойно з мене вибила своїм падінням.

– Це індивідуальне пошиття, – мій голос прозвучав хрипко, трохи нижче, ніж зазвичай. – Ще п'ятнадцять тисяч доларів, руда. Ти дуже впевнено йдеш до банкрутства.

– Я відпрацюю, – гаряче прошепотіла вона, її пальці все ще судомно стискали мої зім'яті лацкани. – Я можу мити твій басейн. Або стригти цей газон. Здається, якраз тут я його вже трохи прополола своїм коліном.

Я мав би розлютитися. Будь-яка нормальна людина на моєму місці вже б скинула її з себе, піднялася та пішла переодягатися. Але замість цього я зловив себе на тому, що просто дивлюся на її припухлі губи і на те, як кумедно сіпається її ніс, коли вона панікує.