Розділ 5

Грем

Я сидів і дивився на неї. На це зовсім дитяче, кругле обличчя, на якому просто зараз розгорталася така масштабна розумова діяльність, ніби цей рудий хом’як намагався розв’язати в голові диференціальне рівняння, від якого залежала доля Всесвіту.

Вона надула щоки, звела брови до перенісся, потім панічно кліпнула. А я тим часом, спіймав себе на тому, що розглядаю крихітне ластовиння на її носі. Я ніколи, бляха, не роздивляв ластовиння. Ні в кого.

– …до дяді й фотографувати краєвиди, – закінчила вона.

– М-м-м, – протягнув я, крутячи в пальцях келих. – Сподіваюся, у твого дядька міцні нерви. Бо якщо ти приїдеш до нього з таким самим шумом, з яким вгатилася в мій «Астон Мартін»… – я затнувся на півслові.

Еллі, мабуть вирішивши, що розмова про родичів вичерпана, заходилася виловлювати з дна келиха останню краплю вишневого сиропу. Вона так старанно намагалася підчепити її трубочкою, що навіть кінчик язика від старанності висунула, потім ображено пирхнула, кинула трубку й абсолютно безсоромно сунула в келих свій тонкий мізинець.

Облизала його, задоволено примружившись, і тут же підняла на мене свої круглі бурштинові очі – ясні й до смішного беззахисні.

Слова просто вилетіли в мене з голови.

Я, чорт забирай, збився. Грем Ворд просто заткнувся посеред фрази. 

Чому?

– Що? – підозріло примружилася вона, помітивши мою заминку. – Чого ти замовк? Переживаєш за мого дядька? 

– Я переживаю за психіку бармена, – швидко зорієнтувався я, роблячи ковток бурбону, щоб сховати дурну заминку. – Ти щойно використала келих за п’ятдесят доларів як банку з-під варення.

– Не може такого бути, – її очі округлилися і стали як у сови.

Я усміхнувся, відчуваючи, як мене чомусь відпускає напруга цього вечора.

– Може, Еллі. Ласкаво просимо у світ, де люди платять за пафос, а не за здоровий глузд, – я відпив ще трохи, все ще не відриваючи від неї погляду.

Вона з жахом подивилася на бокал, а потім на свій липкий палець.

Я не витримав і тихо та глибоко розсміявся.

– Греме? Яка несподіванка. Твій батько казав, що ти, мабуть, проігноруєш репетицію.

Увесь мій розслаблений стан випарувався тієї ж секунди. Я повернув голову, дозволяючи своєму обличчю миттєво перетворитися на ту саму холодну, непробивну маску циніка, яку тут всі від мене чекали.

Ванесса. Блискуча блакитноока блондинка, спадкоємиця медичної імперії і, за сумісництвом, волога мрія мого батька про моє «правильне» злиття капіталів. Вона стояла так рівно, ніби замість хребта в неї був платиновий стрижень.

– Ванессо, – ліниво протягнув я, навіть не відриваючись від барної стійки. – Я б із радістю проігнорував, але хтось же має переконатися, що мій брат дійсно скаже «так», а не вистрибне через вікно вбиральні.

Вона тонко, заготовлено всміхнулася, але її погляд, гострий як скальпель, уже препарував Еллі. Від розпатланого рудого пучка на голові до чорної сукні.

– А це, – Ванесса зробила мікроскопічну паузу, у яку вклала всю свою елітну зверхність, – твоя нова благодійна ініціатива? Твій батько не згадував, що ти приведеш… «плюс один».

Я зробив крок і жорстко, по-хазяйськи поклав долоню їй на поперек без жодної ніжності.

– Це Еллі. Моя дівчина, – голос прозвучав холодно. – І вона не благодійність. Вона мій найдорожчий проект.

Я відчув, як під моєю рукою Еллі напружилася, але замість того, щоб знітитися під крижаним поглядом Ванесси, вона раптом встала з барного стільця, визирнула з-за мого плеча й абсолютно серйозно, насупивши свої руді брови, видала:

– Рада з вами познайомитися, «Плюс нуль», я так розумію? 

Я ледь не вдавився власним бурбоном. 

Ванесса завмерла. Її ідеально намальовані губи трохи розтулилися, а на блогородному лобі залягла зморшка глибокого нерозуміння, ніби процесор у її голові щойно завис через критичну помилку. Така пряма, безсоромна нахабність у її бік була рівносильна удару мокрим рушником по обличчю. 

Мені довелося міцніше стиснути талію Еллі, але не для того, щоб захистити її, а щоб самому не зігнутися навпіл від сміху. Ця дрібна катастрофа щойно поклала на лопатки спадкоємицю мільярдної імперії двома словами.

– Що ти… – Ванесса задихнулася від обурення, на її вилицях спалахнули неаристократичні червоні плями. 

Вона різко перевела погляд на мене, очікуючи, що я негайно поставлю це руде непорозуміння на місце. 

– Греме! Це просто…! Хто вона така?!

– Математика – точна наука, Ванессо, нічого не поробиш, – протягнув я з максимально лінивою, нахабною усмішкою. – Вибач, ми змушені тебе покинути. Моїй дівчині потрібно поповнити запаси цукру, інакше вона почне відкушувати людям голови.

Я не дав Ванессі шансу на відповідь. Прибравши руку з талії Еллі, я перехопив її за лікоть і досить безцеремонно, але міцно потягнув за собою в глиб саду, подалі від бару.