Розділ 4.1

Грем упевнено повів мене крізь натовп.

Я ловила на собі зацікавлені, заздрісні, а іноді й відверто ворожі погляди. У цій сукні я почувалася тут не просто чужою – я була мішенню, на яку вже навели приціл.

Ми підійшли до бару, який світився теплим світлом у глибині тераси. Бармен, здавалося, матеріалізувався з повітря.

– Подвійний бурбон з льодом, – кинув Грем. – І щось міцне. Солодке для леді. Їй треба зняти стрес після знайомства з моєю люблячою родиною.

Я всілася на високий барний стілець, обережно поправляючи сукню. Грем став поруч, спираючись ліктем на стійку, і уважно подивився на мене.

– Отже, Еллі, – його голос став нижчим. – Ти здивувала мене. Я чекав, що ти розплачешся або почнеш вибачатися. А ти кинулася в атаку.

– Я завжди нападаю, коли мені страшно, – буркнула я, приймаючи з рук бармена келих. Зробила великий ковток, і горло обпекло, але всередині одразу стало тепліше. – Тож… твій батько – тиран, твоя мати п'є заспокійливе, а ти притягнув мене сюди, щоб довести їм що? Що ти можеш робити все, що заманеться?

Грем крутив у руці свою склянку, спостерігаючи, як світло грає на гранях льоду. Його красиве витончене обличчя на мить стало втомленим.

– Мій брат одружується з дівчиною, яку йому обрав батько. Це злиття двох капіталів. Ідеальна угода. А від мене чекають, що я буду наступним, – він зробив ковток і перевів свій арктичний погляд на мене. – Але я ненавиджу, коли за мене вирішують. Тому так, Еллі. Ти – мій ідеальний, непередбачуваний план. Моя гарантія того, що сьогодні ввечері та завтра ніхто не наважиться підсунути мені чергову доньку нафтового магната.

Я дивилася на нього, розуміючи, що під цим сарказмом ховалася людина, яка задихалася у власній родині. І від цього усвідомлення Грем раптом перестав здаватися мені таким уже й безсоромним.

– Мабуть, ти не такий уже й поганий, – тихо сказала я, дивлячись прямо в його очі. 

Ворд нахилився ближче, так близько, що я знову відчула запах морозної м'яти, тільки тепер із присмаком алкоголю.

– Ти зарано робиш висновки, руда.

Я хотіла відповісти щось убивче, але слова застрягли десь між язиком і панікою, що чомусь знову накотила на мене. Тому просто зробила ще один ковток свого солодкого пекла в келиху й уперлася поглядом у лід.

Ніби я взагалі щось про тебе вирішую. Ніби мене хвилює, добрий ти чи поганий. Мене хвилює лише одне: пережити ці дні поруч з тобою і втекти. І ще, чому в мене так безсоромно горять вуха?

– Грем Ворд. А я вже думала, ти не приїдеш, – сказала я нарешті й знову підняла на нього погляд.

Він усміхнувся і, здається, оцінив мій рівень сарказму.

– Я радий, що ти запам'ятала моє ім'я.

– У мене хороша пам'ять… на лиходіїв.

– Чому саме на лиходіїв? – перепитав він із лінивою цікавістю, повільно крутнувши бурбон у склянці.

– Бо позитивні персонажі зазвичай не роблять нічого такого, що сильно би запам'яталося, наприклад, не викрадають людей у рабство під прикриттям «стажування», – я ображено засунула до рота вишню з келиха.

Грем підняв брови і якось дурнувато усміхався, уважно слухаючи мою відповідь.

– Ти в моєму рейтингу поки що десь між Дартом Вейдером і тим мужиком, який придумав платити за багаж у лоукостах.

Грем не втримався й тихо хмикнув. Його погляд на мить затримався на моїх губах, і від цього всередині все неприємно стиснулося.

Може, сказати йому не дивитися так? Та ні, дивне прохання, та й чого б це раптом. Що за марення в мене в голові?

– Лоукости – це справді жорстоко. Не знав, що ти вважаєш мене настільки впливовим, – промовив він, підсуваючись трохи ближче. – Але якщо я лиходій, то хто тоді ти? Безневинна жертва обставин?

– Я все ж таки більше схожа на хом'яка. Мабуть, ти мав рацію. 

Ворд знову усміхнувся. А я спіймала себе на думці, що, по-перше, мені це подобається, а по-друге, цікаво, як часто він усміхався взагалі…

–У мене був план: дістатися Фінікса, до… – я запнулася, не бажаючи ділитися з ним подробицями особистого життя, а потім задумалася і почала зважувати все за і проти. 

Він все ж таки познайомив тебе із сім'єю… 

Ніби я його просила… 

Але все ж таки він відкрив тобі свій біль. 

На біса цей біль мені був потрібен?

– …до дядька й фотографувати краєвиди, – закінчила я.