Розділ 4

Еллі

Я відчула, як пальці стисли долоню Грема, самі собою. Його рука виявилася несподівано теплою, а хватка – впевненою.

Ми наближалися до епіцентру світського скупчення.

– Від мене несе панікою, – тихо просипіла я, намагаючись тримати його темп і не дивитися під ноги.

– Дихай, Еллі, – ледь чутно промовив він, не розмикаючи губ, зберігаючи на обличчі непробивну, ліниву усмішку. 

Біля імпровізованого бару стояв чоловік. Він був старшою, жорсткішою копією Грема. Але якщо очі мажора були холодними через нудьгу, то очі його батька випромінювали непробивну та розважливу кригу вовка.

– Батьку, – Грем зупинився за крок від нього.

Містер Ворд повільно відпив зі своєї склянки. Його погляд зупинився на мені, скануючи кожну деталь.

– Ти знову спізнився, Греме, – голос старшого Ворда був тихим, але від нього по спині поповзли мурахи. – І, бачу, вирішив перетворити репетицію весілля свого брата на черговий фарс. Хто це... з тобою?

– Це Еллі, – Грем трохи потягнув мене на себе, змушуючи стати ближче до його плеча. – Моя дівчина. 

– Сподіваюся ви познайомились, не на розпродажі в благодійному магазині, – крижаним тоном кинув батько, навіть не дивлячись мені в очі.

Усередині мене щось клацнуло, страх відступив, поступившись місцем тій самій гарячій, сліпій люті, яка змушувала мене жбурляти валізи в дорогі машини. Я висмикнула свою руку з долоні Грема, зробила крок уперед і натягнула на обличчя найсолодшу усмішку, на яку була здатна.

– Насправді, містере Ворд, – мій голос дзвенів трохи голосніше, ніж було потрібно, – ваші сподівання цілком справдилися. Ми познайомилися, коли я розбила його машину. Але знаєте, кажуть, що найміцніші зв'язки на все життя починаються з невеликої катастрофи.

Десь у саду цвіркун поперхнувся власною піснею.

Обличчя чоловіка скам'яніло. Здавалося, він навіть перестав дихати, осмислюючи те, що якесь дрібне, невідоме дівчисько в простій сукні щойно посміло йому заперечити. Та ще й натякнуло, що йому доведеться миритися з вибором сина до кінця своїх днів.

Але перш ніж він встиг відкрити рота, щоб спопелити мене на місці, Грем узяв на себе ініціативу в розмові. 

– Вона має рацію, Річард. Катастрофа була така, що я втратив дар мови. Та й досі його втрачаю. Бо Еллі незвичайна.

Містер Ворд-старший звузив очі. Він переводив погляд з мене на сина, і в цьому погляді не було ні краплі родинного тепла, лише холодний, розрахунковий аналіз.

– Що ж, – вимовив він нарешті. – Хотілося б вірити, що твоя нова… супутниця знає, якими виделками користуватися за вечерею. Бо інакше преса розірве нас ще до десерту.

Ворд-старший розвернувся і пішов геть, залишаючи по собі шлейф дорогих парфумів і якоїсь моторошної напруги.

Я видихнула так різко, ніби останні дві хвилини провела під водою. Мої коліна зрадливо затремтіли, і якби не рука Грема, я б точно познайомилася з іспанською плиткою.

– Ти самогубця, – прошепотів Грем, схилившись до мого вуха. Його подих обпік мені шкіру, змусивши по спині пробігти табун мурашок. – Ти хоч розумієш, що йому ніхто не перечить? Навіть я роблю це значно витонченіше.

– Вибач, – огризнулася я, намагаючись відсторонитися, але він не відпускав. – Мій фільтр ввічливості зламався десь між тим, як мене назвали вокзальною волоцюгою і притягли на ярмарок вашого сімейного марнославства. Мені треба випити. Або втекти. Бажано й те, і інше.

– Втікати пізно. А от випити – це без проблем.