Еллі
Я відчула, як пальці стисли долоню Грема, самі собою. Його рука виявилася несподівано теплою, а хватка – впевненою.
Ми наближалися до епіцентру світського скупчення.
– Від мене несе панікою, – тихо просипіла я, намагаючись тримати його темп і не дивитися під ноги.
– Дихай, Еллі, – ледь чутно промовив він, не розмикаючи губ, зберігаючи на обличчі непробивну, ліниву усмішку.
Біля імпровізованого бару стояв чоловік. Він був старшою, жорсткішою копією Грема. Але якщо очі мажора були холодними через нудьгу, то очі його батька випромінювали непробивну та розважливу кригу вовка.
– Батьку, – Грем зупинився за крок від нього.
Містер Ворд повільно відпив зі своєї склянки. Його погляд затримався на мені, скануючи кожну деталь.
– Ти знову спізнився, Греме, – голос старшого Ворда був тихим, але від нього по спині поповзли мурахи. – І, бачу, вирішив перетворити репетицію весілля свого брата на черговий фарс. Хто це... з тобою?
– Це Еллі, – Грем трохи потягнув мене на себе, змушуючи стати ближче до його плеча. – Моя дівчина.
– Сподіваюся, ви познайомились не на розпродажі в благодійному магазині, – крижаним тоном кинув батько, навіть не дивлячись мені в очі.
Усередині мене щось клацнуло, страх відступив, поступившись місцем тій самій гарячій, сліпій люті, яка змушувала мене жбурляти валізи в дорогі машини. Я висмикнула свою руку з долоні Грема, зробила крок уперед і натягнула на обличчя найсолодшу усмішку, на яку була здатна.
– Насправді, містере Ворд, – мій голос дзвенів трохи голосніше, ніж було потрібно, – ваші сподівання цілком справдилися. Ми познайомилися, коли я розбила його машину. Але знаєте, кажуть, що найміцніші зв’язки на все життя починаються з невеликої катастрофи.
Десь у саду цвіркун поперхнувся власною піснею.
Обличчя чоловіка скам’яніло. Здавалося, він навіть перестав дихати, осмислюючи те, що якесь дрібне, невідоме дівчисько в простій сукні щойно посміло йому заперечити. Та ще й натякнуло, що йому доведеться миритися з вибором сина до кінця своїх днів.
Але перш ніж він встиг відкрити рота, щоб спопелити мене на місці, Грем узяв на себе ініціативу в розмові.
– Вона має рацію, Річард. Катастрофа була така, що я втратив дар мови. Та й досі його втрачаю. Бо Еллі незвичайна.
Містер Ворд-старший звузив очі. Він переводив погляд з мене на сина, і в цьому погляді не було ні краплі родинного тепла, лише холодний, розрахунковий аналіз.
– Що ж, – вимовив він нарешті. – Хотілося б вірити, що твоя нова… супутниця знає, якими виделками користуватися за вечерею. Бо інакше преса розірве нас ще до десерту.
Ворд-старший розвернувся і пішов геть, залишаючи по собі шлейф дорогих парфумів і якоїсь моторошної напруги.
Я видихнула так різко, ніби останні дві хвилини провела під водою. Мої коліна зрадливо затремтіли, і якби не рука Грема, я б точно познайомилася з іспанською плиткою.
– Ти самогубця, – прошепотів Грем, схилившись до мого вуха. Його подих обпік мені шкіру, змусивши по спині пробігти табун мурашок. – Ти хоч розумієш, що йому ніхто не суперечить? Навіть я роблю це значно витонченіше.
– Вибач, – огризнулася я, намагаючись відсторонитися, але він не відпускав. – Мій фільтр ввічливості зламався десь між тим, як мене назвали вокзальною волоцюгою і притягли на ярмарок вашого сімейного марнославства. Мені треба випити. Або втекти. Бажано й те, і інше.
– Тікати пізно. А от випити – це без проблем.
Грем упевнено повів мене крізь натовп.
Я ловила на собі зацікавлені, заздрісні, а іноді й відверто ворожі погляди. У цій сукні я почувалася тут не просто чужою – я була мішенню, на яку вже навели приціл.
Ми підійшли до бару, який світився теплим світлом у глибині тераси. Бармен, здавалося, матеріалізувався з повітря.
– Подвійний бурбон з льодом, – кинув Грем. – І щось міцне, солодке, для леді. Їй треба зняти стрес після знайомства з моєю люблячою родиною.
Я всілася на високий барний стілець, обережно поправляючи сукню. Грем став поруч, спираючись ліктем на стійку, і уважно подивився на мене.
– Отже, Еллі, – його голос став нижчим. – Ти здивувала мене. Я чекав, що ти розплачешся або почнеш вибачатися. А ти кинулася в атаку.
– Я завжди нападаю, коли мені страшно, – буркнула я, приймаючи з рук бармена келих. Зробила великий ковток, і горло обпекло, але всередині одразу стало тепліше. – Тож… твій батько – тиран, твоя мати п’є заспокійливе, а ти притягнув мене сюди, щоб довести їм що? Що ти можеш робити все, що заманеться?
Грем крутив у руці свою склянку, спостерігаючи, як світло грає на гранях льоду. Його красиве, витончене обличчя на мить стало втомленим.
– Мій брат одружується з дівчиною, яку йому обрав батько. Це злиття двох капіталів. Ідеальна угода. А від мене чекають, що я буду наступним, – він зробив ковток і перевів свій арктичний погляд на мене. – Але я ненавиджу, коли за мене вирішують. Тому так, Еллі. Ти – мій ідеальний, непередбачуваний план. Моя гарантія того, що сьогодні ввечері та завтра ніхто не наважиться підсунути мені чергову доньку нафтового магната.
Я дивилася на нього, розуміючи, що під цим сарказмом ховалася людина, яка задихалася у власній родині. І від цього усвідомлення Грем раптом став здаватися мені не таким уже й безсоромним.
– Мабуть, ти не такий уже й поганий, – тихо сказала я, дивлячись прямо в його очі.
Ворд нахилився ближче, так близько, що я знову відчула запах морозної м’яти, тільки тепер із присмаком алкоголю.
– Ти зарано робиш висновки, руда.
Я хотіла відповісти щось убивче, але слова застрягли десь між язиком і панікою, що чомусь знову накотила на мене. Тому просто зробила ще один ковток свого солодкого пекла з келиху й уперлася поглядом у лід.
Ніби я взагалі щось про тебе вирішую. Ніби мене хвилює, добрий ти чи поганий. Мене хвилює лише одне: пережити ці дні поруч з тобою і втекти. І ще, чому в мене так безсоромно горять вуха?
#131 в Любовні романи
#59 в Сучасний любовний роман
#9 в Романтична комедія
від ненависті до кохання, максимумхімії, мільярдер спадкоємець
Відредаговано: 14.11.2026