Розділ 3.3

У цей момент увійшла покоївка з коробкою. Вона простягла пакунок Грему, ледь помітно вклонилася й вийшла так само тихо, як з'явилася. Мажор поставив коробку на край ліжка й відкинув кришку.

Усередині, на тонкому папері, лежали туфлі. Чорні, прості, без жодного каменя чи блиску, і я одразу зрозуміла, що вони коштують більше, ніж уся моя валіза з цеглою всередині.

– Тридцять п'ятий, – сказав він так, наче це ображало його особисто. 

– Ти купив мені туфлі за годину, – тупо промовила я.

– Я нічого не купував. Я звелів, і туфлі приїхали.

Я сіла на край ліжка й обережно приміряла одну. Потім другу. Вони сіли так, ніби їх шили саме на мою ногу. М'які, легкі, і каблук був достатньо низький, наче хтось заздалегідь знав, що на високому я вб'юся об перший же килим.

Я підвела очі. Грем стояв, засунувши руки в кишені, і дивився на мене з тим самим дивним, нечитабельним виразом.

– Низький підбор, – сказала я тихо.

– Ти сьогодні вже двічі мало не впала на рівному місці, – знизав він плечима. – Я просто економлю собі нерви.

Я встала. Туфлі не хиталися. 

– Ну як? – спитала я, роблячи невеликий, обережний крок.

– Ходиш, – констатував він. 

Я хотіла сказати щось колюче, але тут перечепилася об край килима, такий самий підступний, як у холі, і Грем, навіть не змінившись в обличчі, просто зробив крок і підхопив мене за лікоть, не даючи впасти.

– Або ні, – зітхнув він, ставлячи мене рівно.

– Це килим винен, – гаряче заперечила я. – Він тут скрізь. Це пастка.

– Ходімо, – сказав мій ловець, розвернувся й пішов до дверей. – І, Еллі. Що б там сьогодні не сталося. Тримайся біля мене.

– Чому? – я поспішила за ним, чіпляючись підбором за поріг і майже падаючи.

Грем, не обертаючись, простягнув назад відкриту долоню. Наче знав, що я знову спіткнуся. Я подивилася на цю руку. А потім вклала в неї свою.

– Бо тут, – відповів він, стискаючи мої пальці, і повів мене вниз, у гул чужих голосів, – може бути дуже небезпечно.

Сходи вивели нас на широку терасу, залиту золотим світлом передзахідного сонця й тисячею дрібних ліхтариків, розвішаних по деревах. Людей було багато. Жінки в сукнях, вартістю як невелика країна, чоловіки з келихами, тихий сміх, дзвін кришталю, десь у кутку струнний квартет грав щось таке гладеньке, що аж зуби зводило.

І всі вони, як за командою, повернулися до нас.