Розділ 3.2

Через годину я стояла перед дзеркалом і не впізнавала себе. Сукня сіла краще, ніж я думала. Я сяк-так приборкала волосся й закрутила його в пучок, з якого, звісно, вже вибивалися пасма, бо мої кучері визнавали тільки анархію. Я навіть знайшла на дні косметички засохлу туш і нафарбувала вії, поплювавши на щіточку. Дуже елегантно.

З дзеркала на мене дивилася дівчинка. Мені було двадцять два, а виглядала я на шістнадцять у найкращому випадку, і ця чорна сукня тільки підкреслювала, яка я вся дрібна, тонка, і на цьому тлі мої великі налякані очі здавалися ще більшими. Продавці в магазинах досі просили мій документ, коли я купувала вино. Одного разу мене не пустили на фільм вісімнадцять плюс, коли мені було двадцять.

Я зітхнула, розправила плечі й врізалася коліном об кут ліжка.

– Ай! Ну от за що? – прошипіла я, стрибаючи на одній нозі.

У двері постукали. Не встигла я сказати «заходьте», як вони відчинилися, а на порозі виник він.

І я забула про коліно.

Мій кавалер переодягнувся в костюм. Темний, ідеальний, ніби одяг відлили просто на тілі. Волосся Грем недбало зачесав назад, і у м'якому світлі, він виглядав уже не як мажор із парковки, а як щось значно небезпечніше. 

Я стояла й дивилася довше, ніж дозволяла моя гідність. Він теж дивився. Його погляд повільно пройшовся по мені зверху вниз, і на секунду з його обличчя зникла глузлива маска. Лише на секунду.

– Хм, – сказав він.

– Що «хм»? – я одразу насупилась, готова оборонятися. – Погано? Я знала. Я можу просто посидіти в кімнаті, я вмію бути тихою, або…

– Замовкни, Еллі, – сказав він. – Ти нормально виглядаєш.

– «Нормально», – передражнила я, схрестивши руки. – Бу-бу-бу. Красномовно ти висловлюєшся. Тебе, певно, всі дівчата обожнюють за компліменти.

– Мене всі дівчата обожнюють, – погодився він, і нахабна усмішка повернулася на своє звичне місце, – і не лише за компліменти.

Я закотила очі так сильно, що ледь не побачила власний мозок.

Грем підійшов, і в руці в нього щось блиснуло. Тонкий ланцюжок із маленьким каменем.

– Повернися, – сказав він.

– Навіщо?

– Бо моя дівчина не може прийти на вечерю голою, як пустельний хом'як. Повернися.

– Сам ти хом'як, – ледь чутно пробурмотіла я, але все ж здалася і повернулася.

Грем відвів пасмо з моєї шиї. Коли його пальці ковзнули по шкірі, я миттєво вкрилася сиротами, з голови до п'ят, і застібнув ланцюжок. Я відчувала за спиною тепло цього нахаби, його дихання десь у мене над потилицею. 

– Готово, – сказав він.

– Дякую, – прошепотіла я, дивлячись у дзеркало на нас двох. 

Він, високий і темний, і я, дрібна й руда, у нього за плечем. Якась неможлива пара. Наші очі зустрілися у відображенні, коли у двері постукали, і він відвів погляд.

– Туфлі, – сказав Грем.