Розділ 3.1

Еллі

Сивий дворецький, з обличчям людини, яка мабуть бачила три покоління сімейних скандалів і навчилася не реагувати ні на що, прийняв мою валізу так, ніби вона не була заляпана яскравим напоєм і не важила, як два мішки цементу. Я мало не сказала йому «дякую, вибачте, вона трохи липка», але Грем уже йшов углиб будинку, і мені довелося дріботіти за ним.

А хол… Я задерла голову й забула, як дихати. Скляна стеля йшла кудись у небо, і крізь неї лилося рожеве вечірнє світло. Посередині стояла велика, тонка, майже прозора ваза, з якимись гілочками. Я обійшла її по дузі. Про всяк випадок. Я собі не довіряла.

– Не бійся, – не обертаючись, кинув Грем. – Якщо розіб'єш, я тільки зрадію. Внесу в рахунок та буду милуватися твоїм обличчям ще довше.

– Ти хворий, – щиро повідомила я його спині.

– Мені казали.

Я насупилася і… перечепилася об край килима. Просто об край. Об нитку, по суті. Світ хитнувся, я змахнула руками, як пінгвін, що вирішив злетіти, і вже приготувалася познайомити обличчя з мармуровою підлогою… Але мене спіймали.

Велика долоня Грема лягла мені на поперек і поставила мене назад на ноги одним рухом, наче я ніскільки не важила. 

Я підняла на нього очі. Він розглядав мене так, ніби якусь дивну істоту, яку вперше побачив, впіймавши у пустелі, й ще не вирішив, що з нею робити.

– Як ти взагалі досі жива? – тихо спитав він.

– Пощастило, – прошепотіла я.

Його великий палець на секунду ковзнув по тканині на моїй спині. Ледь-ледь. Я, мабуть, вигадала. Потім він прибрав руку.

– Не роби так більше, коли ми наодинці, – сказав він, відступаючи. – Я не хочу весь час тебе ловити.

– То не лови, – буркнула я, розтираючи щоки, які чомусь горіли. 

Це від спеки. 

Він хмикнув і пішов далі.

Нас поселили. Тобто мене поселили, а Грем просто відчинив двері й недбало махнув рукою у кімнату розміром із мою колишню квартиру. Ні, з дві мої колишні квартири. Ліжко було таке, що у ньому можна було загубитися й не знайтися до ранку. Я обережно підійшла до вікна, за яким мерехтів басейн такого нереального бірюзового кольору, що цей шедевр здавався фотошопом.

– Переодягнися, – сказав Грем, прихилившись плечем до одвірка, й розглядаючи мене з лінивим інтересом, додав: – через годину подадуть коктейлі перед репетиційною вечерею. Там буде вся моя рідня. Вони страшні. Не показуй страху, вони це відчувають.

– Переодягнутися в що? – я стрімко підійшла до валізи та розкрила її, намагаючись не думати про те, що він щойно сказав. 

Я завжди так робила, коли мені було страшно – практично не думала, одразу діяла. Рішуче й швидко.

Звідти, наче на зло, першою випала футболка з написом «Я з котиками на ти». 

– У мене немає нічого… такого. Для палацу.

Грем підійшов, нахилився над моїм особистим маленьким пеклом із зім'ятих шортів, шкарпеток і трьох камер, і почав розглядати вміст із виразом ентомолога.

– Оце, – сказав він, витягуючи двома пальцями просту чорну сукню, яку мені колись подарувала сусідка й яку я жодного разу не вдягла, бо куди?

– Вона стара.

– Вона чорна й не має кошенят. Це вже перемога, – Грем кинув сукню мені на руки. – І зроби щось із цим… – він неозначено покрутив пальцем біля моєї голови, маючи на увазі, вочевидь, все моє волосся, обличчя й, можливо, саме моє існування.

– Це, між іншим, природна текстура, – образилася я, притискаючи рукою своє неслухняне волосся.

– Я бачу, – куточок його рота смикнувся. – Вона в тебе живе окремим життям. Я вже боюся, що вона мене вкусить.

– Дуже смішно, – ледь усміхнулася я.

– Туфель у тебе немає, як я розумію? – його погляд виразно ковзнув на мої запилені кеди.

– Сам бачив, кого береш у рабство. Тепер не жалійся, – буркнула я, гордо схрестивши руки на грудях.

– Я принесу, – спокійно відповів він, абсолютно проігнорувавши моє обурення. Грем опустив очи на мої ноги, наче оцінюючи масштаб проблеми. – Розмір?

– Тридцять п'ятий.

Він завмер. Повільно підняв на мене свої крижані очі й важко, приречено видихнув:

– Господи...

– Що? – я миттєво наїжачилася, відчуваючи каверзу.

– Намагаюся зрозуміти, чи є сенс дзвонити стилістам, чи простіше відразу відправити дворецького в найближчий «Світ іграшок» за черевичками для «Барбі», – абсолютно незворушно протягнув він. – Скільки тобі взагалі років? Я хоч не з дитиною зв'язався? 

– Мені двадцять два! – обурено випалила я, випроставши спину так сильно, що хребет ледь не хруснув.

Грем хмикнув, притулившись плечем до одвірка, і надіслав мені ще один, відверто скептичний погляд. 

– Гаразд, міс Доросла Жінка. Пообіцяй, що не будеш плакати, якщо під час ходьби твої нові туфлі не будуть блимати різнокольоровими вогниками.

– Ах ти ж нестерпний...

І він пішов, зачинивши за собою двері раніше, ніж я встигла кинути в нього подушкою.

Я постояла хвилину посеред цієї королівської кімнати, з синьою плямою на дупі, за триста сімдесят тисяч у боргах, притискаючи чужу сукню і почала готуватися до заходу.