Розділ 2.3

Повисла пауза. Жінка переводила приголомшений погляд із моєї валізи на вм'ятину, потім на незворушного сина і, нарешті, розвернувшись на високих підборах, мовчки пішла до будинку. Здається, їй терміново знадобився мартіні, або валер'янка. Чи і те, і інше.

– Ходімо, – скомандував Грем, рушаючи доглянутою, викладеною світлим каменем стежкою.

Я поплентала за ним. Колеса моєї нещасної валізи зрадливо гуркотіли на весь цей прекрасний, тихий двір.

– У мене до тебе два питання: перше – з чого ти взяв, що я гратиму роль твоєї дівчини, і друге – навіщо ти так із мамою? – не витримала я, задихаючись від тяжкості й обурення. – Вона ж переживає. Судячи з усього, у вас тут свято, у неї свято, а ти поводишся як…

– Ти краще себе вчи, як зі своєю мамою поводитися, – кинув він через плече, навіть не сповільнивши крок.

– У мене немає мами, – слова вихопилися раніше, ніж я встигла подумати, чи потрібно йому про це знати.

Вони прозвучали надто чесно для цієї дурної гри. Грем трохи повернув голову у мій бік. Лід тріснув, поступившись місцем чомусь гострому, скануючому, майже людяному.

– Ти не сказала, – рівно промовив він.

– Може мені ще й номер картки сказати незнайомцеві? Із пін-кодом заодно?

– У цьому немає потреби. Як ти вже могла помітити, у мене є гроші.

Він знову відвернувся, дивлячись уперед.

– У твого батька є гроші, – процідила я, дивлячись йому в спину.

Він хмикнув. 

Потім не збиваючи широкого кроку, Грем кинув на мене швидкий погляд через плече:

– Ти зубата, чи що?

Я нічого не відповіла, пихкаючи від натуги, бо моя ноша здавалася набитою цеглою, а сонце пекло нещадно. Ми пройшли ще пару метрів, і Грем раптом трохи стишив темп, порівнявшись зі мною.

– Дай валізу, – буденно простягнув він руку й, не чекаючи відповіді, просто перехопив ручку. Його пальці на частку секунди мазнули по моїх.

Грем легко відірвав мій непідйомний багаж від землі й покрокував угору кам'яними сходами до входу в Ноуверленд, з тією ж лінивою, незворушною грацією.

– Ти… ти не відповів, – сказала я йому в спину.

– Що?

– На що ти розраховуєш? Що це за робота така «грати дівчину»? У мене взагалі-то хлопець є.

– Мені взагалі-то байдуже, що там у тебе є.

Я мовчки піднімалася за ним сходами.

– Просто будеш усміхатися весь вечір. І загалом, – він зупинився перед дверима і знову окинув мене поглядом, – можеш бути собою. Розбий що-небудь чи вдар.

– Ти серйозно? – я дивилася на нього знизу вгору, намагаючись зрозуміти, знущається чи ні.

– Абсолютно.

Двері будинку відчинив дворецький, і нас огорнула прохолода.