Розділ 2.2

Через двадцять п'ять безкінечних хвилин пейзаж за вікном змінився із запиленої пустки на сюрреалістичний оазис. Ковані ворота безшумно роз'їхалися перед капотом кабріолета, пропускаючи нас на територію, де закони аризонської засухи, здавалося, більше не працювали. Ідеально підстрижені смарагдові газони, фонтани й величезний маєток, більше схожий на сучасний палац із мармуру.

– Ласкаво просимо в Ноуверленд, – ліниво кинув Грем, паркуючи машину біля парадного входу. – Місце, де час і здоровий глузд зупиняються.

Я сиділа, вчепившись у ремінь безпеки, і не могла змусити себе навіть кліпнути.

– Виходь і прихопи свій баул, – він заглушив мотор і легко перестрибнув через дверцята кабріолета, навіть не напружившись, щоб їх відчинити. – Ми тут на три дні. Сподіваюся, у цій валізі знайдеться достатньо одягу.

– Що ми тут будемо робити? – у мене пропав голос, поки я намагалася відстебнути ремінь.

– Не став зайвих питань, Еллі. Розберешся в процесі.

Він прихилився до дверцят, лишаючись стояти біля машини, схрестивши руки на грудях. Я тим часом вилізла з машини як нормальна людина й уже кректала, намагаючись виколупати свою непідйомну валізу. Мабуть несамовитий гнів мене відпустив разом із силами, які були мені так потрібні саме зараз.

Поки я вовтузилася, з-за масивних дверей будівлі вийшла жінка й рушила до нас довгою кам'яною доріжкою. Ідеальна укладка, щільна сукня глибокого темно-синього кольору й постава королеви. 

Я якраз із глухим стуком опустила валізу на плитку, коли вона підійшла впритул.

– Греме, – прошипіла вона, і в її голосі задзвенів метал. – Ти спізнився. Як завжди. Репетиція церемонії вже завершилася. Твій батько шаленіє від люті.

– Я задивився на кактуси, – незворушно озвався водій, засовуючи руки в кишені. – Знайомся, це Еллі.

Тільки зараз гострий погляд місіс «Майже королеви» сковзнув по мені. Я ж в цю мить якраз судомно поправляла шорти, що сповзали. Мати Грема зміряла мене приголомшеним поглядом: від скуйовдженого рудого гнізда на голові до величезної синьої плями від слаша, і подряпаної валізи, за ручку якої я чіплялася.

Ідеальні брови жінки злетіли майже до лінії росту волосся. Вона схопила Грема за лікоть, грубо відтягла його на десять сантиметрів і по-злому зашипіла просто при мені:

– Ти знущаєшся з мене?! Навіщо ти притягнув когось із вокзалу? Це якийсь хворий жарт у день весілля твого брата?!

Весілля брата?!

У мене загорілися вуха. Одна справа – бути випадковою жертвою обставин, інша – слухати, як тебе називають вокзальною волоцюгою на весіллі мільярдерів. Задкуючи, я тихенько потягнула валізу, маючи намір просто злитися з пейзажем або піти пішки назад у пустелю.

Та Грем, навіть не дивлячись у мій бік, раптом викинув руку й залізною хваткою перехопив моє зап'ястя. Він смикнув мене на себе, змушуючи врізатися в його тверде плече.

– Мамо, про що ти? – його голос звучав так невинно, що я б повірила, якби не вловила в ньому метал. – Це моя дівчина.

Шок на обличчі його матері, та й, мабуть, на моєму теж, можна було писати олією на полотні. Я завмерла, наче ховрах перед фарами, і видавила із себе нервову, смикану усмішку.

– Ти… ти нестерпний, – видихнула жінка, масажуючи скроні. І тут її погляд упав на вм'ятину на дверях. Очі округлилися від жаху. – А це ще що таке?! Що з машиною?!

– Я збив мотоцикліста, – байдуже знизав плечима Грем.

– Що?! – мати зблідла.

Я гучно, неприродно покашляла, вириваючи свою руку з пальців Грема.

– Ні-ні! Він жартує! – випалила я. – Це я. Я вдарила її валізою. І залила лимонадом салон.